— Чи стане Цетт дотримуватися цих законів? — вів далі молодий король.
— Без поняття. Я зовсім його не знаю.
— Але що тобі підказують твої відчуття?
Нурден замислився.
— Ні, — нарешті сказав він. — Він не з тих людей, що правлять, керуючись законами. Він просто робить те, що вважає за потрібне.
— Він принесе лише хаос, — зітхнув Еленд. — Ти подивись, яка інформація надійшла з його вотчини та місць, які він завоював. Люди всюди на межі. По собі він залишає лише клаптикову ковдру напівальянсів та обіцянок, яка тримається купи лише завдяки погрозам вторгнення. Якщо ми довіримо йому Лютадель, він приведе нас до нового колапсу.
Нурден почухав щоку, кивнув задумано та повернувся до читання.
«Його я переконав, — подумав молодий Венчер. — Якби ж можна було так само легко переконати членів Зібрання…»
От тільки Нурден був ученим; вони з Елендом думали схоже. Йому було достатньо логічних доводів, а обіцянка стабільності важила для нього більше, ніж обіцянка багатства. З Зібранням усе було геть навпаки. Аристократи прагнули повернення старої системи правління; торговці бачили у кризі нагоду нахапати собі титулів, яких вони завжди прагнули; а скаа просто боялися жорстокої різанини.
Утім, це ще доволі загальна картина. Лорд Пенрод вважав себе патріархом міста — високопоставленим аристократом, який мав би привнести у розв’язання їхніх проблем частку консервативної розважливості. Кіналер, один з працівників ливарні, переймався через зв’язки Центральної Домінії з довколишніми королівствами і вбачав у союзі з Цеттом найкращий спосіб захистити Лютадель у довгостроковій перспективі.
Кожен з двадцяти трьох членів Зібрання мав свій погляд на ситуацію, свою мету і свої проблеми. І саме цього свого часу прагнув Еленд — подібні середовища зазвичай аж рояться ідеями. От тільки він не очікував, що більшість їхніх ідей суперечитимуть його власним.
— Ви мали рацію, Геме, — промовив раптом Еленд Венчер, обертаючись.
Гем підняв на нього погляд, здивовано вигнувши брову.
— Ще на самому початку… ви мене переконували укласти союз із однією з армій — здати їм місто в обмін на допомогу в захисті від інших загарбників.
— Так, пам’ятаю, — відповів Гем.
— Виявилося, що люди хочуть саме цього, — вів далі Евенд. — Виходить, що незалежно від того, чи я з цим погоджуюся, вони збираються віддати місто Цетту. Треба було одразу почати втілювати ваш план.
— Ваша Величносте? — тихо озвався Сейзед.
— Так?
— Я перепрошую, але робити те, чого хочуть люди, до ваших обов’язків не входить.
— Ти говориш зовсім як Тіндвіл, — здивувався молодий Венчер.
— Я мало знаю людей, мудріших за неї, Ваша Величносте, — кинув погляд у бік террісійки Сейзед.
— А я з вами обома не згоден, — промовив Евенд. — Правитель повинен керуватися лише тим, чого хоче народ, яким він править.
— Я не сперечаюся з цим, Ваша Величносте, — промовив террісієць. — Або принаймні вважаю, що в теорії воно все так і виглядає. Але, як на мене, ваш обов’язок полягає не в тому, аби робити те, чого хочуть ваші люди. Ваш обов’язок — правити ними максимально ефективно, керуючись при цьому своїми переконаннями. Ви повинні бути чесними, Ваша Величносте, передовсім перед людиною, якою ви прагнете стати. І якщо ця людина виявиться не тим, кого люди хочуть бачити своїм правителем, то хай тоді обирають когось іншого.
Евенд замислився.
«Ну звісно. Якщо я не повинен бути винятком з власних законів, я не можу бути винятком і з власної етики».
Слова Сейзеда були перефразуванням того, що часто повторювала йому Тіндвіл про необхідність вірити в себе. Та його пояснення здавалося кращим. Принаймні чеснішим.
— Як на мене, — додав Сейзед, — якщо ви намагатиметеся вгадати, що хочуть отримати від вас люди, то це призведе лише до поглиблення хаосу. Всіх вам не задовольнити, Евенде Венчере.
Раптом з гуркотом відчинилося маленьке вентиляційне віконечко, і в нього протиснулась Вен; за нею потягнулася хмарка імли. Дівчина зачинила віконце й обвела поглядом кімнату.
— Ще більше? — не вірячи своїм очам, спитала вона. — Ти знайшов ще більше книжок?
— Звичайно, — відповів Еленд.
— Це ж треба, скільки всякої всячини понаписували люди, — роздратовано фиркнула Вен.
Еленд відкрив було рота, аби сперечатися, але побачивши у її очах веселу іскру, передумав.
— Ти безнадійна, — пробуркотів він, знову повернувшись до листів.
Раптом він почув позаду себе шурхіт, і вже за мить на стос книжок приземлилась Вен, балансуючи на самому вершечку. Китиці її марево-плаща гойдались, розмазуючи чорнила на аркуші.