— Я діятиму на власний розсуд, Сейзеде, — промовив Еленд, пишучи. — Без образ, друже, але ти не вперше дозволяєш іншим погано з тобою поводитися. У своєму домі я цього не потерплю — зневажаючи твою допомогу в написанні цих законів, вона образила і мене.
Сейзед кивнув і взяв інший фоліант.
Вен мовчала.
«Він так швидко міняється… Коли це Тіндвіл сюди прибула? Два місяці тому?»
Ніщо з того, що говорив Еленд, не відрізнялося від того, що він казав раніше — але казав він це зовсім інакше. Голос його був рішучим і вимогливим — ясно було, що молодий Венчер розраховує на повагу.
«Це через втрату трону, через небезпеку з боку армій, — зрозуміла дівчина. — Обставини тиснуть на нього і змушують мінятися — він повинен або стати лідером, або зламатися».
Він знав про колодязі. Про що ще він дізнався — і не сказав їй?
— Еленде? — покликала Вен. — Я останнім часом багато думаю про Безодню.
— Це чудово, Вен, — посміхнувся той. — Але у мене справді немає на це часу зараз…
Дівчина, посміхнувшись, кивнула. Їй зробилося ще неспокійніше на душі.
«Він уже не такий невпевнений, як раніше. Він не мусить тепер аж настільки покладатися на підтримку інших людей. Я йому не потрібна більше».
Нісенітниця якась. Еленд кохав її — і Вен знала про це. Від того, що він змінюється, вона не матиме для нього меншого значення. Та дівчина ніяк не могла відігнати від себе тривожні думки. Одного разу він уже покинув її, коли намагався поєднувати інтереси свого дому з коханням до неї, і це тоді майже знищило її.
А що, як він зараз її кине?
«Він цього не зробить, — сказала Вен сама собі. — Він не такий».
Та навіть у чудових людей, буває, невдало складаються стосунки, хіба не так? Люди віддаляються одне від одного — особливо люди, які з самого початку були дуже різними. І раптом всупереч самій собі, всупереч словам, якими вона намагалась себе заспокоїти, дівчина почула в голові ледве чутний голос.
«Кинь його першою, — здається, шепотів її брат Рін. — Тоді не так болітиме».
Раптом Вен почула якийсь шурхіт на вулиці. Вона підняла голову, але звук був занадто тихий, аби його почув хтось іще. Дівчина піднялась і підійшла до вентиляційного віконечка.
— Знову патрулюватимеш? — поцікавився Еленд.
Вона, розвернувшись, лише кивнула.
— Може, розвідаєш принагідно, що там з обороною Цетта у замку Гастінгів? — запропонував Еленд.
Вен ще раз кивнула. Молодий король усміхнувся їй і знову зайнявся своїми листами. Дівчина відчинила вікно й вийшла в ніч. В імлі вона одразу побачила Зейна — той стояв перпендикулярно до стіни, ледве торкаючись ногами кам’яного виступу під вікном.
Дівчина поглянула вбік і помітила шматок металу, від якого «відштовхувався» Зейн, аби залишатися у такому положенні. Ще одне підтвердження його майстерності. Він усміхнувся їй у темряві.
— Зейне? — прошепотіла Вен.
Він поглянув на неї вгору, і дівчина привіталася кивком голови. Уже за мить вони обоє приземлилися на металевий дах замку Венчерів.
— Ти де пропадав? — обернулась до Зейна Вен.
Він замість відповіді атакував її.
Вен здивовано відскочила вбік — повз неї пролетів, крутячись і виблискуючи своїми ножами, Зейн. Дівчина насторожено опустилася на самому краю даху, п’ятки її висіли в повітрі.
«Поспарингуємо, значить?» — подумала вона.
Зейн зробив випад — його лезо пройшло небезпечно близько до її шиї, і дівчина ледве встигла пригнутися. Цього разу його атаки були іншими, набагато гострішими.
Вилаявшись, Вен витягнула свої кинджали та відскочила, ухиляючись від іще одного нападу. Ніж Зейна розтяв повітря, задівши при цьому кінчик однієї з китиць її марево-плаща.
Дівчина обернулась до нього. Зейн підійшов ближче, не виходячи при цьому з бойової стійки. Він мав вигляд упевнений та незворушний — ніби йшов назустріч старому другові, а не рвався у бійку.
«Ну добре», — майнуло в голові Вен.
Вона підстрибнула та замахнулася в його бік кинджалами. Зейн спокійно ухилився від одного з лез, а іншу руку без особливих зусиль схопив, зупинивши її удар.
Вен завмерла. Неможливо бути настільки вправним. Зейн опустив на неї погляд; очі його були темні.
Незворушний. Спокійний. Він спалював атій.
Вен вирвалася з його хватки та відскочила назад. Він відпустив її, дивлячись, як вона присіла навпочіпки і як на її брові блиснула крапелька поту. Дівчину раптом гостро пройняло жахом — глибоким, первісним. Вона боялася цього дня відтоді, як дізналася про атій. Це був жах розуміння того, що вона насправді безсила, попри усі свої навички та здібності.