Нічний вітер огортав їх імлою. Десь далеко дзвякнула зброя вартового.
— Поки Пан Всевладар був живий, я не міг стати спадкоємцем, — промовив Зейн. — Ти ж знаєш, які суворі були зобов’язувачі. Я виріс у тіні, забутий усіма. Ти жила на вулицях — гадаю, це було жахливо. Та уяви лише, як воно — бути жебраком у власному будинку, не визнаним власним батьком. До мене ставилися, як до порожнього місця. Уяви, як воно — дивитися на свого брата, твого однолітка, який зростає, користуючись усіма привілеями. Уяви, як воно — бачити, з яким презирством він ставиться до речей, яких тобі так бракує. Комфорту, неробства, любові…
— Ти, певно, зненавидів його… — прошепотіла Вен.
— Зненавидів? — перепитав Зейн. — Ні. Як можна ненавидіти людину за те, що вона є собою? Адже Евенд нічого поганого мені не зробив, принаймні свідомо. Крім того, виявилося зрештою, що Страфф мене потребує — після того, як я «прокинувся» і нарешті зіграла ставка, на яку він ставив протягом останніх двадцяти років. Ні, я не ненавиджу Евенда. Хоча іноді я йому заздрю. У нього є все. Та… здається мені, він цього не цінує.
Вен стояла мовчки.
— Мені прикро, — нарешті промовила вона.
Зейн різко помотав головою.
— Не треба мене жаліти, жінко. Якби я був Елендом, я не був би з-імли-народженим. Я б не розумів імли, як і не знав би, як воно — рости в самотності та ненависті. Тобі не здається, — обернувся він, дивлячись їй просто в очі, — що чоловік краще цінує кохання тоді, коли довго був змушений жити без нього?
— Я…
Зейн знову відвернувся та уп’явся поглядом в імлу.
— Та хай там як, — сказав він, — я сюди прийшов не про дитинство своє плакатися. Я прийшов тебе попередити.
Вен уся напружилася.
— Недавно мій батько дозволив кільком сотням біженцям пройти через свої барикади, аби податися до міста. Ти чула про армію колосів?
Дівчина кивнула.
— Вони напали на місто Суїсна і не залишили від нього каменя на камені.
Вен раптом відчула, як її тілом пробігся дрож страху. Від Суїсни до Лютаделя був один день шляху. Колоси були дуже близько.
— Біженці звернулися по допомогу до батька, — сказав Зейн, — але він відправив їх до вас.
— Аби ще більше налякати містян, — зітхнула Вен. — І ще сильніше виснажити наші ресурси.
Зейн кивнув.
— Я просто хотів тебе попередити. І про біженців, і про наказ, який я отримав. Поміркуй над моєю пропозицією, Вен. Про цього чоловіка, який стверджує, буцімто кохає тебе. Ти знаєш, що насправді він тебе не розуміє. Якщо ти зникнеш, буде краще для вас обох.
Вен нахмурилась. Зейн злегка вклонився їй і стрибком зникнув у ночі, «відштовхнувшись» від металевого даху. Дівчина так і не повірила тому, що він розповів їй про Евенда — це було видно з її погляду.
Що ж, докази були вже близько. Вона скоро все зрозуміє. Скоро вона зрозуміє, як насправді ставиться до неї Евенд Венчер.
35
Але зараз відмовляюся. Нехай вони знають, що я — Кваан, Світоносець із Террісу — шахрай.
Їй здавалося, ніби вона знову їде на бал.
Ця чудова насичено-бордова сукня добре б пасувала вечіркам, які вона відвідувала у місяці напередодні Краху. Сукня була нетрадиційного фасону, але немодною її теж було не назвати. Просто внесені зміни дуже виділяли її з-поміж інших.
Завдяки цим змінам вона могла рухатися вільніше, йти граційніше, розвертатися більш природно. Завдяки цьому вона своєю чергою почувалася значно прекраснішою. Стоячи перед своїм дзеркалом, Вен уявляла, як добре було б одягнутися в цю сукню на справжній бал. І бути собою — а не провінційною аристократкою на ім’я Валетта. І навіть не злодійкою-скаа Вен — просто собою.
Або принаймні тією, ким вона могла себе уявити. Впевненою в собі завдяки тому, що визнала себе з-імли-народженою. Впевненою в собі завдяки тому, що прийняла свою роль у падінні Пана Всевладаря. Впевненою у собі завдяки тому, що вона знала — король кохає її.
«Можливо, я могла б бути й тим, і іншим», — думала Вен, пригладжуючи долонями боки сукні та відчуваючи під своїми пальцями м’який атлас.
— Ти маєш прекрасний вигляд, дитя, — промовила Тіндвіл.
Вен обернулась, несміливо усміхаючись.
— У мене зовсім немає коштовних прикрас. Останні я віддала Евенду, аби він допоміг нагодувати біженців. Та все одно вони не пасували кольору цієї сукні.
— Багато жінок намагаються сховати за коштовностями свою посередність, — зазначила террісійка. — Але тобі це не потрібно.