— Ми кілька разів зустрічалися на балах, — вів далі Евенд, — але мені ніколи не випадало нагоди підвезти тебе туди на своїй кареті.
— Невже це справді настільки важливо?
— Це все частина традиції, — знизав плечима Евенд. — Точніше, було частиною традиції. Існували певні формальності, на яких усі зійшлися: джентльмен прибуває на бал у компанії леді — і всі дивляться на те, як ви входите до зали, оцінюючи, як ви виглядаєте разом. Я це робив десятки разів з різними жінками, але ніколи — з тією, яка б виправдала дотримання цієї традиції.
— Гадаєш, у нас іще буде нагода сходити на бал? — усміхнулась Вен.
— Не знаю. Навіть якщо ми виберемося з цієї халепи… як тут танцювати, коли стільки людей помирають від голоду?
Він, певно, згадав про ті сотні біженців, виснажених дорогою, у яких всю їжу та всі їхні пожитки повідбирали солдати Страффа; тепер вони жили у приміщенні старого складу, де їх прихистив Евенд.
«Але ж раніше ти танцював, — подумала вона. — Хоча люди так само помирали з голоду».
Але тоді були інші часи — Евенд тоді не був королем. І справді, коли Вен замислилась над цим, то зрозуміла, що ніколи не бачила, аби він на тих балах танцював. Евенд тоді лише читав або спілкувався зі своїми друзями, розробляючи плани про те, аби покращити життя підданих Останньої Імперії.
— Повинен же бути якийсь спосіб об’єднати бали з турботою про нужденних? — запропонувала Вен. — Можливо, влаштовувати бали та заохочувати присутніх аристократів робити благодійні внески.
— Ми на ці бали тоді витрачатимемо вдвічі більше, ніж отримаємо пожертв, — посміхнувся Евенд. — А витрачені нами гроші опиняться в руках торговців-скаа.
Евенд замовчав і замислився, а Вен усміхнулась про себе.
«Оце дивина — я полюбила єдиного ощадливого аристократа в місті».
Чудова з них була пара — з-імли-народжена, яку без кінця гризло сумління через те, що вона розкидалася монетами, аби могти стрибати, і аристократ, який вважав, що організація балів коштує занадто дорого. Просто диво, що Доксон примудрявся витискати з них достатньо грошей на подальше функціонування міста.
— Поміркуємо про це пізніше, — промовив Евенд, коли відчинилася брама замку Гастінгів, і вони побачили вишикуваних на подвір’ї солдатів.
«Хочеш привести на перемовини своїх — ніби промовляло до них це видовище. — Ну то приводь. У мене їх все одно більше».
А насправді вони ніби входили у Лютадель, відображений у кривому дзеркалі. Двісті солдатів Евенда були тепер оточені тисячею солдатів Цетта, які своєю чергою перебували в оточенні двадцятитисячного війська Лютаделя. Ну, а саме місто тримали в облозі близько сотні тисяч ворожих військ. Солдати — шар за шаром — напружено чекали єдиного сигналу, аби почати різанину. Думки про бали й танці миттю вивітрилися з голови Вен.
Цетт не вийшов зустрічати їх. Цей обов’язок виконав якийсь рядовий солдат.
— Ваші солдати можуть залишитись тут, — оголосив чоловік, коли вони наблизилися до головного входу.
Колись величне приміщення з колонами було оздоблене прекрасними килимами та гобеленами, але Евенд усе це конфіскував, аби наповнити скарбницю свого уряду. Цетт, звичайно, ніякої заміни їм не приніс, і через це всередині замок мав доволі суворий вигляд і нагадував радше фортецю на лінії фронту, а не маєток аристократа.
Еленд обернувся, махнув Дему, і капітан віддав своїм людям наказ залишатися надворі. Вен якийсь час постояла, щосили намагаючись не дивитися на Дему. Якщо він був кандрою, як попереджали її інстинкти, тоді підпускати його занадто близько дуже небезпечно. А взагалі іноді їй просто хотілося, аби його арештували та кинули у в’язницю.
Але кандри не могли завдавати шкоди людям, тому він не становив безпосередньої загрози. Він просто передавав інформацію. До того ж усі їхні найбільші таємниці він уже розвідав, і сенсу завдавати удару зараз, розкриваючи свої козирі, не було сенсу. Але мало сенс почекати трохи, дізнатися, куди це він бігає з палацу, можливо, з’ясувати, на яку армію або групу впливу в місті він працює, і перед ким звітує. Дізнатися, яку саме інформацію він уже зміг передати. Тому Вен вирішила почекати ще. Схопити його вони встигнуть.
Гем і Дему розставили своїх людей, а потім довкола Евенда і Вен зібрався невеликий почет — включно з Гемом, Страшком та Дему. Еленд кивнув посланцю Цетта, і солдат повів їх бічною галереєю.
«Ми йдемо не до підйомників», — зрозуміла Вен.