Евенд мовчав.
— Я зроблю власний вибір, — нарешті промовив він. — І дозволю зробити його всім іншим.
Цетт посміхнувся, ніби такої відповіді він і очікував, а тоді почав гризти другу курячу ніжку.
— Припустімо, я піду, — сказав молодий Венчер. — Припустімо, ви станете королем, захистите місто і розпустите Зібрання. Що далі? Що буде з людьми?
— А тобі яке діло?
— Я це ще й пояснювати повинен? — не стримався Евенд. — Здається, ви казали, що знаєте мене краще, ніж я сам себе знаю.
Цетт посміхнувся.
— Скаа я знову змушу працювати, як за правління Пана Всевладаря. Ніякої оплати праці, ніякої емансипації для селян.
— Я не можу на це погодитися, — зітхнув молодий Венчер.
— А чом би й ні? — поцікавився Ешвезер. — Вони самі цього хочуть. Ти дав їм волю вибору — і вони обрали скинути тебе. А тепер вони оберуть мене королем. Вони знають, що правління Пана Всевладаря — це найкраще, що було в їхньому житті. Одна група керує, інша — служить. Хтось же повинен вирощувати їжу та працювати в ливарнях, хлопче…
— Можливо. Але в одному ви помиляєтеся.
— І в чому ж?
— Вони не оберуть вас, — відповів Евенд, встаючи. — Вони оберуть мене. Якщо вибір буде між свободою та рабством, вони оберуть свободу. Члени Зібрання — найдостойніші представники цього міста, і вони зроблять найкращий вибір в інтересах містян.
Цетт здивовано завмер, а потім розреготався.
— От що мені в тобі найбільше подобається, приятелю, то це те, що ти такі речі вмієш говорити абсолютно серйозно!
— Я йду, лорде Цетте, — підсумував Еленд, кивнувши Вен.
— Ай, Венчере, та посидь ти ще, — махнув той на стілець. — Не треба вдавати з себе ображеного за те, що я з тобою чесний. Нам ще є про що поговорити.
— Наприклад?
— Про атій, — промовив Ешвезер.
Еленд якийсь час постояв, намагаючись вгамувати своє роздратування. Цетт також мовчав, і Еленду нічого не залишалося, як знову сісти та почати їсти. Вен поруч із ним мовчки колупалась у тарілці, одночасно з цим уважно вивчаючи обличчя солдатів і слуг Цетта. Серед них обов’язково повинні були бути й алломанти — якщо вирахувати, скільки їх точно, можна забезпечити Елендові певну перевагу.
— Твої люди голодують, — заговорив нарешті Цетт. — І якщо мої шпигуни чесно відпрацьовують свою дзвінку монету, голодних ротів у тебе стало більше. Довго ти цю облогу витримувати не зможеш.
— І?
— У мене є їжа. Багато їжі — набагато більше, ніж потрібно моєму війську. Консервовані продукти, запаковані згідно з методом, який розробив Пан Всевладар. Лежать довго, не псуються. Справжнє технологічне диво. І я б охоче продав тобі якусь частину…
Еленд завмер, не донісши до губ виделку, а потім опустив руку і щиро розреготався.
— Ви досі впевнені, що у мене є атій Пана Всевладаря?
— Ну звісно, є, — нахмурився Цетт. — Де ж йому ще бути?
Еленд похитав головою, відкусивши шматок картоплі в підливі.
— Ну, точно не тут.
— Але ж… чутки… — розгубився Цетт.
— Ці чутки розпускав Бриз власною персоною, — пояснив молодий Венчер. — Я гадав, ви зрозуміли, навіщо він взагалі до вас приєднався… Він хотів, аби прийшли під стіни Лютаделя і не дали Страффу знаскоку захопити місто.
— Але Бриз щосили намагався не дати мені сюди прийти. Придушував чутки, намагався відволікти мене. Він…
Цетт раптом розсміявся, перервавши своє спантеличене белькотіння.
— А я вважав, що він — просто шпигун! Здається, ми обоє добряче одне одного недооцінили.
— У будь-якому разі містяни б не відмовилися від запропонованої вами їжі, — промовив Еленд.
— І вони її отримають, якщо я стану королем.
— Але від голоду вони страждають зараз.
— І їхні страждання — твої провина й тягар, — сказав Цетт, і риси його обличчя зробилися суворішими. — Бачу, Еленде Венчере, у тебе склалося про мене певне враження. Ти вважаєш, що я — хороший дядько. Та ти помиляєшся. Я не стаю меншим тираном від того, що говорю чесно. Аби захистити свою владу, я погубив тисячі душ. Я настільки навантажував скаа, що вони часи Пана Всевладаря згадували з ностальгією. Я зробив усе можливе, аби не втратити свою владу. І те саме я зроблю й тут.
Усі замовчали. Еленд їв, а Вен перемішувала їжу в тарілці. Вона хотіла, аби бодай один із них був при тямі на той випадок, якщо вона все-таки не помітила отруту. Їй досі кортіло вирахувати, хто з присутніх у залі — алломанти, а зробити це можна було в єдиний спосіб. Вона загасила мідь і запалила бронзу.