Вона не відчула міднохмар: Цетт однозначно не переймався тим, що хтось упізнає в його людях алломантів. Двоє з них палили п’ютер. Та жоден із них не був солдатом — сьогодні вони грали роль слуг, які подають страви. Десь за стіною відчувалась пульсація від оловоокого.
Який сенс ховати громил серед слуг, але при цьому не використовувати міді, аби приховати їхні пульсації? До того ж ані гамівників, ані підбурювачів поблизу не було. Ніхто не намагався вплинути на емоції Евенда. Так само ані сам Цетт, ані його молодий помічник не палили жодних металів. Значить, вони або і справді не були алломантами, або боялися виказати себе. Щоб переконатися напевно, Вен запалила бронзу, шукаючи поблизу бодай якісь ознаки схованих міднохмар. Їй здавалося, що Цетт міг використати хитрий виверт і виставити кількох очевидних алломантів, а решту сховати у хмарі.
Але дівчина нічого не знайшла. Заспокоївшись нарешті, вона знову почала колупатися в тарілці.
«Як багато разів ця моя здібність пробивати міднохмари ставала в пригоді?»
Вона вже й забула, як це, коли блокується твоя здатність відчувати алломантичні пульсації. Ця незначна здібність, хай навіть на позір і доволі проста, забезпечувала Вен величезну перевагу. Пан Всевладар і його інквізитори, певно, вміли робити це з самого початку. Які ще хитрощі вона пропустила, які ще таємниці померли разом із Паном Всевладарем?
«Він знав правду про Безодню, — подумала Вен. — Він мусив її знати. Він намагався попередити нас, у самому кінці».
Еленд із Цеттом знову розмовляли. Чому вона не може зосередитися на проблемах міста?
— Отже, у тебе зовсім немає атію? — уточнив Цетт.
— На продаж — точно немає.
— А в місті ви шукали?
— Та сто разів…
— У статуях треба перевірити, — сказав Ешвезер. — Може бути, що Пан Всевладар сховав метал, просто його розплавивши, а потім відливши з нього щось.
— Ми про це також думали, — похитав головою Еленд. — Статуї — не з атію. І не порожні всередині — хоча це був ідеальний спосіб сховати метал від алломантів. Ми ще гадали, може, він десь у палаці його сховав, але навіть шпилі відлиті зі звичайного заліза.
— Якісь печери, тунелі…
— Ми нічого не знайшли, — зітхнув Еленд. — Відправили навіть групу алломантів на пошук великих покладів металів. Ми все перепробували, Цетте, ну хіба що ями в землі не почали копати. Повірте мені. Ми над розв’язанням цієї проблеми дуже довго міркували.
Цетт кивнув, зітхаючи.
— Гадаю, тримати тебе заради викупу немає сенсу?
Еленд посміхнувся.
— Цетте, я навіть не король. Єдине, чого ви цим доб’єтеся, — зменшите свої шанси на те, що Зібрання за вас проголосує.
Цетт засміявся.
— Значить, доведеться тебе відпустити.
36
Аленді не був Героєм Віків. У найкращому випадку я прикрасив його чесноти, створивши героя там, де його не було. У найгіршому — боюся, що я зіпсував усе, у що ми вірили.
Колись у цьому складі зберігалися мечі та обладунки, лежачи купами на підлозі, ніби якісь міфічні скарби. Сейзед пригадав, як проходив повз них, дивуючись приготуванням, які організував Келсьє, не попередивши нікого зі своєї команди. Перед самою смертю Уцілілого повсталі розхапали цю зброю, що допомогло їм захопити місто.
Тепер цю зброю сховали до скринь, а на підлозі, накриваючись усіма ковдрами, які тільки вдалося знайти, тіснилися у відчаї люди. Серед них було дуже мало чоловіків, а тим паче тих, хто міг би тримати в руках зброю: Страфф змусив їх вступити до свого війська. Усіх інших — слабких, хворих і поранених — він пропустив до Лютаделя, чудово знаючи, що Еленд їх не прожене.
Сейзед ходив між ними, намагаючись хоч якось утішити. У них зовсім нічого не залишилося, навіть змінний одяг в обложеному місті знайти було складно. Торговці, розуміючи, що цієї зими буде шалений попит на тепло, почали накручувати ціни геть на все, а не тільки на їжу.
Террісієць присів біля жінки, яка безутішно плакала.
— Заспокойся, Дженедер, — промовив він, пригадавши за допомогою міднопам’яті її ім’я.
Жінка у відповідь потрусила головою. Під час атаки колосів, вона втратила трьох дітей, іще двох — на шляху до Лютаделя. І тепер остання її дитина — малюк, якого вона тримала на руках — захворіла. Сейзед узяв із рук біженки хлопчика та уважно його оглянув — він помітно змінився за день, що минув з останнього огляду.
— Чиє надія, пане террісійцю? — спитала Дженедер.