Сейзед подивився на худорляву дитину з осклілими очима.
Шансів на одужання було мало… та як він міг сказати їй це?
— Поки він дихає, надія жива, жінко, — відповів він. — Я попрошу короля збільшити твою частку їжі, адже тобі треба годувати дитя. І тримай його у теплі. Залишайся біля вогню та змочуй його рот шматком мокрої тканини, коли він не їсть. Йому дуже потрібна рідина.
Дженедер мляво кивнула і забрала хлопчика. Сейзед дуже шкодував, що більше нічим не може їй допомогти. У його свідомості промайнули з десяток різних релігій. Він усе своє життя намагався заохотити людей повірити у щось, окрім Пана Всевладаря. Та чомусь зараз він не знайшов у собі сил почати проповідувати хоч якусь із цих релігій нещасній Дженедер.
До Краху все було зовсім інакше. Кожного разу, коли він заводив розмову про релігію, Сейзед неодмінно відчував бунтівні настрої. Навіть якщо люди й не погоджувалися з тим, чого він навчав — а вони рідко погоджувалися, — його слова нагадували їм, що колись існували інші вірування, які відрізнялися від доктрин Сталевого Міністерства.
Але тепер не було проти чого бунтувати. Перед обличчям безутішного горя, яке він побачив в очах Дженедер, террісійцеві складно було говорити про давно мертві релігії, про давно забутих богів. Ніякою езотерикою болю цієї жінки було не вгамувати.
Він піднявся і пішов до наступної групи людей.
— Сейзеде?
Террісієць обернувся. Він не помітив, як до приміщення складу зайшла Тіндвіл. З наближенням ночі двері будівлі зачинили, а вогнища давали дуже непевне, тьмяне світло. У даху над багаттями було пробито отвори для виводу диму; якщо підняти голову вгору, можна було помітити, що крізь ці отвори до складу починає пробиватися імла, хоча вона випаровувалася ще на півдорозі до землі.
Але біженці вгору дивилися нечасто.
— Ти тут майже весь день провів, — сказала террісійка.
Попри те, скільки в приміщенні набилося людей, там було доволі тихо. Потріскували вогнища, люди мовчки лежали — у болю або заціпенінні.
— Тут дуже багато поранених, — пояснив Сейзед. — І, гадаю, ніхто не догляне за ними краще за мене. Та я не сам — король також послав сюди й інших, а ще лорда Бриза, аби він «вгамовував» відчай цих людей.
Він кивнув кудись убік, де в кріслі сидів, начебто читаючи книжку, Бриз. Він у цьому місці мав напрочуд недоречний вигляд у своєму костюмі-трійці. Але навіть сам факт його присутності тут здавався Сейзеду чимось надзвичайним.
«Бідні люди, — подумав Сейзед. — Вони так страждали під гнітом Пана Всевладаря… а тепер у них відібрали й ті крихти, які вони мали».
І це їх було порівняно мало — всього лише чотириста, а не сотні тисяч, які мешкали в Лютаделі.
Що буде з містянами, коли закінчаться запаси їжі? Містом ширилися чутки про отруєні колодязі, до того ж Сейзед чув про випадки саботажу на складах з продуктами. Що буде з цими людьми? Скільки ще триватиме облога?
А головне — що буде тоді, коли облога закінчиться? Що буде, коли армії нарешті захоплять місто і почнуть його грабувати? Скільки руйнувань, скільки біди принесуть солдати, шукаючи схований атій?
— Ти про них дбаєш, — тихо промовила Тіндвіл, підходячи ближче.
Сейзед обернувся до неї та опустив очі.
— Можливо, не так сильно, як повинен би дбати.
— Ні, — промовила террісійка. — Я це бачу. Ти мене збиваєш з пантелику, Сейзеде.
— Здається, у мене до цього талант.
— Ти маєш втомлений вигляд. Де твоя міднопам’ять?
Раптом Сейзед і справді відчув утому. Він її старанно ігнорував, але слова Тіндвіл ніби покотили на нього хвилею, яка накрила його з головою.
Террісієць зітхнув.
— Більшу частину своєї недремності я використав дорогою на Лютадель. Я страшенно квапився дістатися сюди…
Його дослідження останнім часом якось припинилося. Усі ці проблеми в місті, прибуття біженців… Сейзеду бракувало часу. Крім того, він уже переписав скопійований текст. Подальша робота полягала у розставленні детальних перехресних посилань на інші роботи, у пошуку підказок і натяків. Йому, певно, не вистачить часу…
Він насупився, помітивши раптом дивний вираз в очах Тіндвіл.
— Гаразд, — зітхнула вона. — Покажи мені.
— Що показати?
— Те, що ти знайшов, — відповіла террісійка. — Те, що змусило тебе бігти сюди через дві домінії. Покажи мені.
І раптом усе ніби рукою зняло — його втому, його тривоги, навіть його смуток.
— Із задоволенням, — тихо промовив він.
«Ще одне чудово виконане завдання», — самовдоволено подумав Бриз, дивлячись, як пара террісійців виходить із приміщення складу.