— І вас це не здивувало?
Солдати знизали плечима.
— Ну, він іноді ходить сам, — пояснив хтось із них. — Ми не питаємо. Він — наш начальник.
— Куди він пішов? — допитувалася Вен.
Один із них показав жестом, і Вен поквапилась у тому напрямку — від неї не відставав ОрСеур.
«Треба було уважнішою бути. Треба було найняти справжніх шпигунів, аби за ним слідкували. Треба було…»
Раптом вона завмерла. Просто перед нею ішла в імлі тихою вуличкою самотня постать. Дему.
Вен кинула монету, спружинила у повітря та, пролетівши високо над його головою, приземлилася на дах якоїсь будівлі. Він ішов далі, не звертаючи на неї уваги. Чи то Дему, чи то кандра — ця істота не мала алломантичних сил.
Вен витягнула кинджали й завмерла, готуючись до стрибка. Але… належних доказів вона досі так і не отримала. Частина її, яку змінив Келсьє, частина, яка навчилася довіряти, згадала Дему, яким вона його знала.
«Чи я насправді вірю, що він — кандра? — думала дівчина. — Чи я просто хочу, аби він виявився кандрою і мені не довелося підозрювати моїх справжніх друзів?»
Дему продовжував йти вулицею, її посилений оловом слух добре чув його кроки. Раптом поруч із нею застрибнув на дах ОрСеур і сів поруч.
«Я не можу просто напасти на нього, — подумала Вен. — Треба бодай простежити, куди він іде. Отримати докази. Можливо, щось і дізнаюся».
Вона махнула кандрі, й вони тихо пішли по дахах за Дему. Невдовзі Вен помітила дещо дивне — мерехтливе світло в імлі за кілька вулиць від них, яке відкидало на стіни будинків моторошні тіні. Вен провела Дему поглядом — той ішов просто на сяйво.
«Якого?..»
Дівчина зістрибнула з даху і в три довгих стрибки дісталася джерела світла. У центрі невеликої міської площі горіло скромне багаття, довкола його грілися налякані імлою скаа. Їх Вен аж ніяк не очікувала побачити тут. Вона не бачила, аби скаа виходили в нічну імлу, від самого Краху.
З бічної вулички вийшов Дему і привітався з кількома з них. У світлі вогню вона точно бачила його обличчя — принаймні кандру з його обличчям.
Усього на площі зібралося близько двох сотень осіб. Дему хотів було всістися просто на бруківку, але хтось приніс йому стілець, а якась молода жінка подала кухоль гарячого напою, який він із вдячністю прийняв.
Вен стрибнула на дах і завмерла, пригнувшись, аби ніхто не помітив її у світлі багаття. На площі з’являлося усе більше й більше скаа — здебільшого групами, але найхоробріші приходили й поодинці.
Почувши позаду себе якийсь звук, Вен обернулась — це ОрСеур, який ледве застрибнув на таку висоту, видряпався нарешті на дах. Кандра поглянув на вулицю під ними, похитав головою та беззвучно підбіг до неї. Дівчина притиснула до губ палець, мовляв, мовчок, і кивнула на дедалі більшу групу людей унизу. ОрСеур, побачивши це видовище, нахилив голову вбік, але нічого не сказав.
Нарешті Дему піднявся, тримаючи в руках свій кухоль, з якого парувало. Люди довкола нього сиділи на холодній бруківці, накрившись ковдрами та загорнувшись у плащі.
— Ми не повинні боятися імли, друзі мої, — промовив Дему голосом, який би личив радше не призвіднику або рішучому бойовому командиру, а потяганому життям юнаку — трохи невпевненому в собі, та разом з тим переконливому. — Цьому вчив нас Уцілілий, — вів він далі. — Я знаю, важко дивитися на імлу, не згадуючи легенд про імлистих почвар та інші жахіття. Але Уцілілий віддав імлу нам. Ми повинні намагатися згадати його за допомогою неї.
«Заради Пана Всевладаря… — приголомшено подумала Вен. — Він — один з них, один із членів Церкви Уцілілого!»
Вона не знала, що й думати. То він кандра чи не кандра? І з якої б це радості кандрі ходити на такі збори? Втім… з якої радості сюди ходити й самому Дему?
— Я знаю, це тяжко, — линув знизу голос капітана, — тяжко жити без Уцілілого. Я знаю, що ви боїтеся ворожих армій. Повірте мені, я їх також бачу. Я знаю, як ви страждаєте від цієї облоги. Я… я навіть не певен, чи маю право вас заспокоювати. Самому Уцілілому на долю випали надзвичайно складні випробування: смерть дружини, ув’язнення у Гатсінських Проваллях. Але він — вижив, він — уцілів. І це — найголовніше, хіба не так? Ми повинні жити далі, хай як важко нам би жилося. І зрештою ми переможемо. Як він переміг.
І так він стояв зі своїм кухлем — геть не схожий на проповідників скаа, яких Вен доводилося бачити раніше. Келсьє наказав ОрСеуру після своєї смерті вийти до пасіонаріїв, прийнявши його — Келсьє — кістки, аби заснувати релігію, або якщо точніше — почати революцію, яка з цієї релігії виросла. Келсьє були потрібні лідери, здатні запалити своїх послідовників, підняти їх на руйнівне повстання.