Дему був інший. Він не кричав, а говорив спокійно. Та люди все одно уважно його слухали. Вони сиділи колом біля нього на бруківці та дивилися очима, повними надії — якщо не благоговіння.
— А Леді Спадкоємиця? — пошепки поцікавився один із них. — Що з нею?
— На леді Вен лежить велика відповідальність, — відповів Дему. — Ви ж бачите, як гнітить її наше важке становище, яка вона нещасна від проблем, що звалилися на місто… Вона — жінка прямодушна, і, гадаю, політичні інтриги, які плете Зібрання, їй не до душі.
— Але ж вона нас захистить, чи не так? — спитав хтось.
— Так, — промовив капітан. — Так, я вірю, що захистить. Іноді мені здається, що вона могутніша навіть за самого Уцілілого. Ви ж знаєте, що він був з-імли-народженим лише два роки? А вона — ще менше.
Вен відвернулась.
«І знову, — подумала вона. — Ну, ніби раціональні речі говорять, поки не заходить мова про мене. А тоді…»
— Одного дня вона принесе нам мир, — промовив Дему. — Спадкоємиця поверне нам сонце і зупинить попіл, що падає з неба. Але ми повинні дожити до цього дня. І ми повинні битися. Уцілілий стільки зробив, аби побачити Пана Всевладаря мертвим і звільнити нас. Як ми віддячимо йому, втікши від цих армій? Ідіть і скажіть вашим представникам у Зібранні, що ви не хочете, щоб королем були ані лорд Цетт, ані навіть лорд Пенрод. Голосування відбудеться через день, і ми повинні зробити так, аби королем обрали гідну людину. Уцілілий обрав Евенда Венчера, а значить, ми повинні підтримати його.
«Це щось нове», — подумала дівчина.
— Лорд Еленд слабкий, — сказав один зі скаа. — Він не зможе нас захистити.
— Його кохає леді Вен, — заперечив капітан. — А вона слабкого чоловіка не покохала би. Пенрод і Цетт ставляться до вас так, як вони звикли ставитися до скаа, і тому вони здаються вам сильними. Та це — не сила, це — гніт. Ми повинні бути вищими за це! Ми повинні довіритися вибору Уцілілого!
Вен, зачаївшись на краю даху, трохи розслабилась. Якщо Дему і справді був шпигуном, сьогодні вночі він не збирається їй це доводити. Тому дівчина сховала кинджали та всілася на даху, склавши руки на грудях. Вогонь багаття потріскував у холодному повітрі зимової ночі, дим змішувався з імлою, і Дему продовжував розповідати присутнім про Келсьє своїм тихим, заспокійливим голосом.
«Це навіть не справжня релігія, — думала Вен, слухаючи його. — Це прості вірування, зовсім не схожі на ті складні речі, про які говорить Сейзед».
Дему продовжував учити їх основних концептів. На прикладі Келсьє він розповідав про силу духу, про волю до виживання та подолання випробувань. І Вен розуміла, чому його прості слова знаходили відгук у серцях скаа. Насправді у них було лише два варіанти: або боротися, або здатися. І вчення Дему давали їм підстави жити далі.
Скаа не потребували ритуалів, молитов або кодексів. Принаймні поки що. Вони занадто погано зналися на релігіях і були занадто залякані ними, аби прагнути чогось подібного. Та що більше Вен слухала капітана Дему, то краще розуміла Церкву Уцілілого. Вона давала їм усе, чого вони прагнули — її вчення стосувалося їхнього досвіду, їхнього повного випробувань життя, підіймало його на вищий, більш оптимістичний рівень.
І це вчення досі розвивалося. Обожнювання Келсьє можна було очікувати; і навіть шанування її самої було цілком зрозумілим. Але де це Дему почув обіцянки, що Вен зупинить попіл і поверне сонце? Чому він проповідував про зелену траву та блакитне небо, говорячи про світ, який описувався лише в найбільш потаємних книжках у світі?
Він розповідав про дивний світ кольорів і краси, про місце незвідане й важкоуявне — а водночас прекрасне. Квіти та зелені рослини були для цих людей чимось чужим і незрозумілим; навіть Вен було складно їх уявити, а їй, між іншим, усе це описував сам Сейзед!
Дему змальовував скаа справжній рай. Він був абсолютно не схожий на звичне життя цих людей — тяжке існування, де не було місця надії. У цьому раю не наближалася голодна зима, не брали місто в облогу ворожі армії та не панував хаос в уряді.
Коли Дему нарешті закінчив зібрання, Вен відкинулась на спину. Якийсь час вона лежала на даху, намагаючись зрозуміти, що саме вона відчуває. Ще годину тому вона була майже впевнена в тому, що Дему — шпигун, але тепер ці підозри здавалися їй абсолютно безпідставними. Так, вона бачила, як він виходив з палацу вночі — але зараз вона дізналася, чим саме він займався. До того ж він мав тоді занадто підозрілий вигляд, а Вен здавалося, що кандра мав би знати, як поводитися якнайприродніше.