Сейзед обернувся до неї. Вони мовчали, і тишу порушували тільки звуки, що долинали з подвір’я внизу. Тіндвіл сиділа наполовину у променях сонця, і її одяг ставав дедалі яскравішим мірою того, як відповзала тінь. Вона всім своїм виглядом ніби натякала на щось, на те, чого він навіть не сподівався від неї почути.
— Я спантеличений, — зізнався він, повільно сідаючи на своє місце. — А як же твій обов’язок хранительки?
— Він дуже важливий, — визнала жінка. — Але… дозволені певні винятки. Той текст, який ти знайшов… можливо, мені слід детальніше дослідити його, перш ніж я піду.
Сейзед дивився на неї, намагаючись розгадати загадку в її погляді.
«Що це я відчуваю? — замислився він. — Розгубленість? Заціпеніння? Страх?»
— Я не можу бути для тебе тим, ким ти бажаєш, Тіндвіл, — промовив він. — Я — не чоловік.
Вона байдуже махнула рукою.
— Достатньо вже мені «чоловіків» і дітонародження, Сейзеде. Я присвятила цьому багато років. І свій обов’язок перед народом Террісу виконала. Гадаю, мені хотілося б якийсь час побути якомога далі від них. Якась частина мене зневажає їх за те, що вони зі мною зробили.
Террісієць розкрив було рота, збираючись щось сказати, але Тіндвіл підняла руку.
— Я знаю, Сейзеде. Я сама звалила собі на плечі цей тягар, і я щаслива була служити народу. Але… протягом цих років ізоляції, коли я зустрічалася з хранителями лише випадково, мене весь час дратувало, що всі їхні плани, здається, спрямовані на те, аби зберегти за собою статус підкореного народу. Я лише одного разу бачила чоловіка, який підштовхував Синод до активних дій. Тоді як вони вважали за краще ховатися, він хотів атакувати. Поки вони вирішували, як би краще обманути селекціонерів, цей чоловік планував знищення Останньої Імперії. А потім я возз’єдналася зі своїм народом і з’ясувалося, що цей чоловік досі продовжує свою боротьбу. Сам. Засуджений за співпрацю зі злодіями та бунтівниками, він покірно прийняв своє покарання, — усміхнулася вона. — Цей чоловік продовжував добиватися нашого звільнення.
Тіндвіл узяла його руку, і Сейзед приголомшено опустився у крісло.
— Чоловіки, біографії яких я читала, Сейзеде, — тихо промовила террісійка, — були не з тих, хто вирішував, як би краще сховатися. Вони билися, вони прагнули перемоги. Так, іноді вони вчиняли нерозважливо, і за це інші називали їх дурнями. Та все-таки, коли опадала курява бою і підбивалися підсумки, виявлялося, що саме вони були тими, хто все змінив.
Сонячне світло залило кімнату, і террісійка сіла з ним поруч, тримаючи його долоню у своїй. Вона здавалася… стривоженою. Чи бачив він колись у ній такі емоції? Вона була сильною — найсильнішою жінкою з усіх, кого він знав. Він не міг бачити зараз у її очах острах.
— Дай мені привід, Сейзеде, — прошепотіла вона.
— Я був би… надзвичайно втішений, якби ти залишилась, — промовив він.
Одна його рука лежала в її долонях, а інша — на поверхні столу; пальці террісійця трохи тремтіли.
Тіндвіл підняла брову.
— Залишся, — попросив Сейзед. — Будь ласка.
Вона усміхнулась.
— Чудово. Ти мене переконав. Що ж, повернімося до роботи.
Еленд прогулювався міським муром у ранковому світлі, і меч, що висів на його стегні, при цьому з кожним кроком бився об кам’яний бортик.
— А ти майже схожий на короля! — пролунав чийсь голос.
Молодий Венчер обернувся й побачив Гема, який якраз виходив на стіну. Повітря було холодне, у затінку на каменях лежав іній. Наближалася зима. А можливо, уже й прийшла. Втім, Гем був без плаща — у своєму звичайному жилеті, штанах і сандаліях.
«Цікаво, чи він взагалі розуміє, як воно — мерзнути? — подумав Евенд. — П’ютер… дивовижний талант».
— Ти кажеш, що я майже схожий на короля, — відповів Евенд і пішов далі стіною в компанії Гема. — Гадаю, що це одяг, який порадила Тіндвіл, настільки вплинув на мій образ.
— Я мав на увазі не одяг, — пояснив Гем. — Я мав на увазі вираз твого обличчя. Як давно ти тут?
— Уже багато годин. А як ти мене знайшов?
— Солдати підказали. Вони починають бачити у тобі командира, Еленде. Вони дивляться, куди ти йдеш; вони тримаються трохи рівніше у твоїй присутності; вони начищають зброю, якщо знають, що можуть тебе зустріти.
— А я гадав, ти з ними багато часу не проводиш, — промовив Еленд.
— Ні, я ніколи такого не казав, — відповів Гем. — Я з ними часто бачуся, але не можу поставити себе достатньо авторитетно, аби бути їхнім командиром. Келсьє завжди хотів, аби я став його генералом — гадаю, в глибині душі він вважав дружбу з людьми не настільки важливою, як керівництво ними. Можливо, він і мав рацію — люди потребують лідерів. Просто я не хочу бути одним із них.