— А я — хочу, — несподівано сам для себе промовив Еленд.
Гем знизав плечима.
— Певно, це непогано. Ти ж усе-таки король.
— У якомусь сенсі — так.
— Ну, корону ти досі носиш, — нагадав Гем.
Еленд кивнув.
— Мені здалося, що без неї ходити буде неправильно. Я знаю, це звучить по-дурному, адже я її ношу недавно. Але людям треба знати, що хтось несе за них відповідальність. Принаймні ще кілька днів.
Вони продовжували прогулюватися міським муром. Еленд помітив удалині тінь: слідом за хвилею біженців нарешті прибуло до міста й третє військо. Розвідники не надали конкретної інформації щодо того, чому колоси так довго добиралися до Лютаделя. Але допомогти відповісти на це питання могла трагічна доля мешканців довколишніх сіл.
Колоси не атакували Страффа або Цетта. Вони вичікували. Очевидно, Жастес усе-таки достатньо добре їх контролював. Отже, вони приєдналися до облоги — ще одне чудовисько, яке чекає на слушну нагоду накинутися на Лютадель.
«Що ти обереш, якщо не можна одночасно отримати як свободу, так і безпеку?..»
— Здається, ти й сам здивований тим, що хочеш нести відповідальність, — зауважив Гем.
— Я просто ніколи досі не озвучував цього бажання, — відповів Еленд. — Це занадто зарозуміло звучить. Я хочу бути королем. І не хочу, аби моє місце зайняв хтось інший. Ані Пенрод, ані Цетт… ані хтось інший. Трон — мій. Це місто — моє.
— Не знаю, чи слово «зарозуміло» тут доречне, Еле. Але чому ти хочеш бути королем?
— Щоб захистити цих людей, — пояснив Венчер. — Аби гарантувати їхню безпеку та забезпечити їхні права. А також — для того, аби не дати прошарку аристократів під час наступного повстання стати не на той бік.
— Це не зарозумілість.
— Зарозумілість, Геме, — зітхнув Еленд. — Але це зрозуміла зарозумілість. Без неї людина не може правити іншими. Насправді, гадаю, саме її мені й бракувало протягом усього мого правління. Зарозумілості.
— Радше впевненості у собі.
— Просто трохи гарніше визначення для тієї само концепції. Я можу подбати про цих людей краще, ніж будь-хто. Просто мені потрібно знайти спосіб довести їм це.
— Ти знайдеш.
— Ти оптиміст, Геме.
— Як і ти.
Еленд усміхнувся.
— Це правда. Але посада мене змінює.
— Що ж, якщо ти не хочеш цю посаду втратити, нам, певно, слід повернутися до дослідження закону. Залишився всього один день.
— Я вже все перечитав, Геме, — похитав головою Еленд. — Знання законів мені не допоможе, тому не варто покладатися на лазівку, як і шукати натхнення в інших книжках. Мені потрібен час на роздуми. І на те, аби прогулятись.
Вони пішли далі. Раптом Еленд помітив якийсь рух — група ворожих солдатів щось робила, але він не міг зрозуміти, що саме. Молодий король махнув одному зі своїх людей.
— Що там таке? — спитав він.
Солдат, закривши очі від сонця рукою, поглянув у той бік, куди показував Еленд.
— Здається, чергова сутичка між солдатами Цетта і Страффа, Ваша Величносте.
— І часто таке буває? — здивувався молодий Венчер.
Солдат знизав плечима.
— Останнім часом таке трапляється дедалі частіше. Це зазвичай патрулі розвідників натрапляють одне на одного і починають битися. Кожного разу після того, як вони розходяться, на землі залишається кілька тіл. Нічого особливого, Ваша Величносте.
Еленд кивнув і відпустив солдата.
«Нічого собі — „нічого особливого“, — подумав він. — У їхніх арміях, певно, настрої не кращі за наші. Солдатів така довго облога — особливо взимку — не може радувати».
Наближалася розв’язка. Прибуття колосів лише поглибить хаос. Якщо він усе розрахував правильно, то скоро Страффа із Цеттом можна буде зіштовхнути лобами.
«Мені потрібно ще трохи часу!» — подумав він, ідучи поруч з Гемом по муру.
Та спершу він мусив повернути собі трон. Без влади він був порожнім місцем — і нічого не міг вдіяти.
Ця проблема не давала йому спокою. Вони йшли далі, і дещо привернуло увагу Еленда — цього разу те, що було на стінах, а не за ними. Гем не помилявся: коли Еленд Венчер наближався до солдатів, вони виструнчувалися. Вони віддавали йому честь, і він кивав їм у відповідь, тримаючи долоню на руків’ї меча, як учила його Тіндвіл.
«Якщо я зумію залишитися на троні, то буду зобов’язаний цим цій жінці», — подумав він.
Звичайно, вона б його за таку думку добряче насварила. Вона б неодмінно сказала, що він залишився на троні тому, що він цього заслуговує — тому що він король. Змінюючи себе, він просто долав виклики, використовуючи наявні ресурси.