Та Еленд не був певен, чи зможе він колись дивитися на речі в такий спосіб. Але під час останнього уроку, який відбувся напередодні, — а він чомусь знав, що це останній урок — він почув лише одну нову думку: єдиної форми для королівського правління просто не існує. На королів минулих епох він схожим не буде, так само як і на Келсьє.
Він буде Елендом Венчером. Він вчився філософії, тому його запам’ятають як ученого. І він або зуміє обернути це на свою користь, або про нього скоро взагалі забудуть. Королям не можна визнавати свою слабкість, але повинно вистачити мудрості, аби визнати свої сильні сторони.
«І які мої сильні сторони? — подумав він. — Чому саме я повинен керувати цим містом і його околицями?»
Так, він був ученим — і оптимістом, як слушно зауважив Гем. З дуелями в нього не складалося, хоча він і намагався покращити свої навички. Досконалого дипломата з нього поки що також не вийшло, хоча зустрічі зі Страффом і Цеттом довели, що він здатен постояти за себе.
То хто ж він такий?
Аристократ, який любить скаа. Вони завжди його захоплювали, навіть до Краху, ще до того, як він познайомився з Вен та іншими. Однією з його улюблених філософських задач було намагатися довести, що вони нічим не відрізняються від людей благородного походження. Це звучало доволі ідеалістично і навіть трохи суворо, але слід визнати, що до Краху його цікавість до скаа мала здебільшого академічний характер. Про них мало що було відомо, тому вони здавалися йому чимось екзотичним і цікавим.
Еленд усміхнувся.
«Цікаво, що б подумали працівники з плантацій, якби хтось сказав їм, що вони — „екзотичні“?»
Але потім стався Крах — повстання, яке передбачалося у його книжках — і теорії втілилися у життя. Його переконання не могли більше залишатися звичайною академічною абстракцією. І тоді він справді зрозумів скаа — не лише Вен і команду, але й звичайних робітників і слуг. Він бачив, як у них розквітає надія. Він бачив, як у містянах прокидаються самоповага та самооцінка, і це його радувало.
Він їх не покине.
«Ось ким я буду, — подумав Еленд, зупиняючись раптом. — Ідеалістом. Драматичним ідеалістом, котрий, попри всі свої книжки та навчання, так і не зміг стати пристойним аристократом».
— У чому справа? — спитав Гем, зупиняючись поруч.
Еленд обернувся до нього.
— У мене з’явилася ідея.
38
У цьому й проблема. Попри те що спершу я вірив у Аленді, пізніше мене почали мучити підозри. Здавалося, він підходить під знаки — це правда. Але як мені це пояснити?
Можливо, річ у тому, що він занадто під них підходив?
«Як він може зберігати такий холоднокровний вигляд, коли я вся тремчу від нервів?» — думала Вен, стоячи поруч з Елендом і дивлячись, як люди починають заповнювати залу Зібрання.
Вони прибули раніше: Евенд сказав, що цього разу він хоче справити враження людини, яка все тримає під контролем, і бути тим, хто вітатиме кожного з членів Зібрання, коли ті приїдуть.
Сьогодні мали обрати короля.
Вен з Елендом стояли на сцені, кивками голови вітаючи членів Зібрання, які входили до приміщення через бічні двері. На лавках, розставлених у глядацькій залі, вже не було місця. І, як і завжди, перші ряди зайняли гвардійці.
— Ти прекрасна сьогодні, — промовив король, дивлячись на Вен.
Дівчина знизала плечима. Вона була сьогодні у білій сукні з легкого матеріалу, з кількома напівпрозорими шарами у верхній частині. Як і всі інші сукні, ця була пошита спеціально під неї, аби забезпечувати свободу рухів та пасувати новим вбранням Еленда — особливо темна вишивка на рукавах. Коштовних прикрас у Вен уже не залишилося, але у волоссі вона мала кілька білих дерев’яних шпильок.
— Дивна річ, — промовила вона, — я так швидко знову звикла до суконь…
— Мене ця зміна дуже радує, — усміхнувся Еленд. — Штани та сорочка — це твоє… але сукні теж тобі пасують. Саме такою я тебе пам’ятаю з тих балів, коли ми ще майже не були знайомі.
Вен задумливо усміхнулася, поглянувши йому в очі, і всі ці люди, які оточували їх, ніби опинилися раптом десь далеко…
— А ти зі мною так і не потанцював.
— Вибач, — легенько стиснув він її долоню. — Останнім часом у нас мало часу одне для одного, правда?