Евенд відчував, як зола осідає на його обличчі та одежі, але не звертав на це уваги. Вдалині котилося за обрій криваво-червоне сонце. Воно освітлювало військо, що прийшло забрати в Евенда його королівство.
— Скільки їх? — тихо спитав Евенд.
— Ми гадаємо, тисяч п’ятдесят, — промовив Гем, подавшись уперед і склавши на кам’яному парапеті м’язисті руки.
Як і усе інше в місті, мур був чорний — незліченні роки попелопадів не минулися дарма.
— П’ятдесят тисяч солдатів… — тихо сказав Евенд.
Попри активний призов до війська, Евенд мав під своїм командуванням заледве двадцять тисяч бійців — здебільшого колишніх селян, які пройшли менш як річне навчання військовій справі. Утримання навіть такої невеликої кількості вояків виснажувало його ресурси. Можливо, якби вони змогли знайти атій Пана Всевладаря, це змінило б ситуацію. Словом, над правлінням Евенда нависла серйозна небезпека економічної катастрофи.
— Що скажеш? — поцікавився Евенд.
— Не знаю, Еле, — тихо промовив Гем. — За стратегію у нас завжди відповідав Келсьє.
— Але ж ти допомагав йому планувати, — сказав Еленд. — Ти, всі інші — ви ж були його командою. Це ви розробили стратегію повалення імперії, а потім втілили її у життя.
Гем замовчав, і Еленду здалося, ніби він читає його думки.
«Келсьє був головним. Це він усе організовував, це він визбирував найцінніші ідеї з мозкового штурму та перетворював їх на реальну операцію. Він був лідером. Генієм».
Але він помер рік тому, у той самий день, коли люди — то була частина його таємного плану — повстали в люті, аби скинути свого божественного імператора. І в хаосі, що настав потім, трон зайняв Еленд. А тепер здавалося дедалі ймовірнішим, що він втратить усе, заради чого так завзято старалися Келсьє з його командою. Програє тирану, який, можливо, виявиться навіть гіршим за Пана Всевладаря. Дрібному, підступному негіднику, котрий вдає з себе аристократа. Чоловіку, що привів своє військо під мури Лютаделя.
Його власному батькові — Страффу Венчеру.
— Можливо, вийде переконати його не атакувати? — припустив Гем.
— Можливо, — з сумнівом сказав Еленд. — Якщо тільки Зібрання не вирішить просто здати місто.
— А планують?
— Не знаю, якщо чесно… але, боюся, збираються. Їх ця армія добряче налякала, Геме.
«Та й не дивно».
— Так чи інак, мене покликали на зустріч із ними за два дні. Я спробую переконати їх не ухвалювати необдуманих рішень. Це ж Доксон сьогодні повернувся, вірно?
Гем кивнув.
— Якраз перед появою війська.
— Гадаю, треба зібрати команду, — промовив Еленд. — Можливо, придумаємо, як із цієї халепи вибратися.
— Нас усе одно мало буде, — відповів Гем, потираючи підборіддя. — Страшка до наступного тижня навіть чекати не варто, а Бриз… Один Пан Всевладар зна, куди він заподівся. Від нього вже багато місяців ані звісточки.
Еленд зітхнув і помотав головою:
— Я більше нічого й не придумаю, Геме.
Він відвернувся і знову окинув поглядом попелястий краєвид. Сонце сіло, і військо запалювало похідні багаття. А невдовзі з’явиться імла.
«Треба повернутися до палацу та помізкувати над проектом постанови», — подумав Еленд.
— А куди це Вен поділась? — спитав Гем, обернувшись до короля.
— Знаєш, — з сумнівом промовив Еленд, — я і не в курсі.
Вен м’яко приземлилась на вологу бруківку і дивилась, як довкола неї почала збиратися імла. Імла з’явилася, щойно стемніло, вона проростала клубками прозорих ліан, звиваючись та переплітаючись.
У великому місті Лютадель було тихо. Навіть зараз, через рік після смерті Пана Всевладаря та постання нового, вільного уряду під проводом Евенда, звичайні люди вночі залишалися по своїх домівках. Вони боялися імли — ця традиція сягала корінням значно глибше, ніж часи правління Пана Всевладаря.
Вен тихо й насторожено ковзнула вперед. Усередині себе вона, як завжди, запалила олово та п’ютер. Олово загострювало її відчуття, дозволяючи бачити вночі. Завдяки п’ютеру її тіло ставало сильним, а кроки — нечутними. Ці метали, разом із міддю — яка мала силу приховувати використання нею алломантії від тих, хто спалював бронзу, — вона не гасила майже ніколи.
Хтось називав її параноїчкою. Вона ж вважала себе підготовленою. Хай там як, ця звичка уже неодноразово рятувала їй життя.
Вона наблизилась до безлюдного перехрестя і, зупинившись, визирнула з-за рогу. Насправді вона ніколи навіть не розуміла, як саме вона палить метали; хоча робила це, скільки себе пам’ятала, інстинктивно використовуючи алломантію навіть до того, як її навчив цій науці Келсьє. Але для неї це не мало значення. Вона була зовсім не схожа на Евенда; вона не потребувала для всього логічних пояснень. Вен було цілком достатньо того, що коли вона ковтала шматочки металів, вона могла використовувати їхню силу.