Жерці Уцілілого.
— Леді Спадкоємице, — промовив один із них, підходячи ближче та падаючи на коліна.
— Не називай мене так, — тихо сказала Вен.
Жрець підняв на неї очі.
— Будь ласка… дайте нам напуття. Ми скинули Пана Всевладаря. Що нам робити далі?
Вен зробила крок назад. Цікаво, Келсьє розумів, що він робить, коли змусив скаа повірити в себе, а потім прийняв мученицьку смерть, обернувши їхню лють проти Останньої Імперії. Але на що він розраховував далі? Чи передбачав він виникнення Церкви Уцілілого? Чи знав він, що замість Пана Всевладаря вони шануватимуть як бога самого Келсьє?
Проблема полягала в тому, що Келсьє не залишив своїм послідовникам ніякої доктрини. Єдиною його метою було перемогти Пана Всевладаря: частково заради помсти, частково — аби підтвердити свій спадок, а частково — принаймні Вен на це сподівалася — бо він прагнув звільнити скаа.
Але що тепер? Ці люди, певно, почувалися зовсім як вона. Тиняються світом, і ніяких дороговказів.
Вен не могла бути таким дороговказом.
— Я — не Келсьє, — тихо промовила вона і позадкувала ще на крок.
— Ми знаємо, — промовив один із чоловіків. — Ви — його спадкоємиця. Він — пішов, і тепер Уціліла — це ви.
— Прошу вас, — вийшла на крок вперед якась жінка з малим дитям на руках. — Леді Спадкоємице. Якби рука, що вбила Пана Всевладаря, торкнулася моєї дитини…
Вен спробувала відійти ще назад, але зрозуміла раптом, що вперлася у натовп, що зібрався у неї за спиною. Жінка підійшла ближче, і Вен нарешті здалась і невпевнено підняла руку до чола дитини.
— Дякую, — сказала жінка.
— Ви нас захистите, правда ж, Леді Спадкоємице? — спитав її молодий — не старший за Евенда — чоловік з брудним обличчям, але чесними очима. — Жерці кажуть, ви зупините вороже військо, а його солдати не зможуть увійти до міста, поки ви тут.
Це вже було для неї занадто. Вен щось пробурмотіла у відповідь, розвернулась і почала пробиватися крізь натовп. На щастя, її послідовники за нею не пішли.
Коли вона нарешті збавила темп, то вже важко дихала, хоча й не від утоми. Вона прослизнула у провулок між двома крамницями та зупинилась у затінку, обхопивши себе руками за плечі. Вона все своє життя витратила на те, щоб навчитися бути непоміченою, безшумною та незначущою. А тепер на це нема чого й сподіватися.
Чого від неї чекали ці люди? Невже вони справді вважають, що вона може самотужки зупинити ворожу армію? Вен добре засвоїла одну річ ще на самому початку навчання: з-імли-народжені не непереможні. Одну людину вони можуть вбити. Якщо постаратися, то і десять здолають. Але армію…
Вен кілька разів глибоко вдихнула. Після цього вона знову вийшла на людну вулицю. Вона була вже недалеко від пункту свого призначення — невеликого відкритого намету, оточеного чотирма загонами. Біля неї розвалився купець, охайний чолов’яга, в якого волосся росло тільки на правому боці голови. Вен зупинилась на мить, намагаючись зрозуміти, чи така дивна зачіска — це наслідок хвороби, травми, чи він так стрижеться з власної волі.
Чоловік, побачивши її, миттю скочив на ноги та обтрусився. Після цього він перевальцем підійшов до дівчини та усміхнувся залишками зубів, поводячись так, ніби він не чув, що за мурами міста стала табором ворожа армія. А може, йому на це було наплювати.
— Вітаю, юна леді, — промовив він. — Цуцика шукаєте? У мене тут такі малятка є — будь-якій дівчині серце розтоплять. Зараз покажу. Ну, скажіть, чи ви бачили колись миліше створіння?
Чоловік поліз до одного з загонів, аби дістати цуценя, але Вен схрестила руки на грудях.
— Взагалі-то, — сказала вона, — я шукаю вовчура.
— Вовчура? — здивовано поглянув на неї продавець. — Цей звір не для таких дівчат, як ви. Це ж злюча потвора, пані. Давайте я вам гарного песика підберу. Не тільки гарного, а ще й розумного.
— Ні, — перебила його Вен. — Ти приведеш мені вовчура.
Чоловік уважно подивився на неї та почухався.
— Що ж, гадаю, можна пошукати…
Він пішов у бік загону, що стояв найдалі від вулиці. Вен тихо чекала, затискаючи носа через сморід, поки торговець кричав на своїх тварин, вибираючи потрібну. Нарешті він притягнув Вен пса на повідку. То був справді вовчур, щоправда, невеликий, але з милим, покірним поглядом та, очевидно, приємним норовом.
— Найменший з виводка, — пояснив чоловік. — Чудовий пес для юної дівчини, я вам скажу. Можливо, з нього вийде блискучий мисливець. У вовчурів нюх кращий, ніж у всіх інших.
Вен нахилилась і поглянула на морду пса — здавалося, він усміхається дівчині.