Навіть у такому значному супроводі Страфф Венчер почувався беззахисним. Річ була не тільки в імлі, не тільки в темряві. Він досі не забув, як вона впливала на його емоції.
— Ти мене підвів, Зейне, — промовив Страфф.
3-імли-народжений підняв до нього очі, й старший Венчер, запаливши олово, побачив, що той насупився.
— Підвів?
— Венчер із Цеттом досі живі. Окрім того, ти погубив моїх найкращих алломантів.
— Я тебе попереджав, що вони можуть померти, — заперечив Зейн.
— Але ж не просто так! — обурився Страфф. — Як можна було послати загін таємних алломантів на самовбивчу місію просто посеред публічного зібрання? Ти, певно, гадаєш, що наші ресурси безмежні, але мушу тебе запевнити — ці шестеро були незамінні.
Старший Венчер витратив десятки років на злягання зі своїми коханками, аби отримати у своє розпорядження так багато прихованих алломантів. Так, то була приємна робота — але все-таки робота! Й ось, одним легковажним маневром Зейн знищив добрячу третину усіх дітей-алломантів Страффа.
«Мої діти померли, ми себе викрили, а ця… Елендова потвора досі жива!»
— Вибач, батьку, — промовив Зейн. — Я гадав, що хаос і набите людьми приміщення завадять дівчині й не дадуть їй використовувати монети. Я справді вважав, що це спрацює.
Страфф нахмурився. Він добре знав, що Зейн вважає себе компетентнішим за батька: який з-імли-народжений вважав би інакше? Утримувати сина під контролем вдавалося лише завдяки делікатній мішанці обіцянок, погроз і маніпуляцій.
Та незалежно від того, що там думав Зейн, старший Венчер аж ніяк не був дурнем. Він розумів, що Зейн щось приховує.
«Навіщо він послав їх на вірну смерть? — міркував Страфф. — Певно, він хотів, аби вони померли, інакше допоміг би їм битися з дівчиною».
— Ні, — ледве чутно промовив Зейн, говорячи до себе, як це іноді бувало. — Він — мій батько…
Він раптом замовк і різко похитав головою.
— Ні, — додав з-імли-народжений. — Їх теж ні.
«Заради Пана Всевладаря, — подумав Страфф, дивлячись на божевільного, що бурмотів щось, ідучи поруч із його конем. — У що ж я вляпався?»
Зейн ставав дедалі непередбачуванішим. Може, він послав їх на смерть через ревнощі? Може, тому, що скучив за насильством? Або просто знудився? Старший Венчер не вважав, що Зейн зрадив його, але сказати напевно було важко. Хай там як, Страфф більше не міг покладатися на сина у втіленні своїх планів. Йому взагалі не подобалася ідея покладатися на Зейна — хай чого б це стосувалося.
Зейн підняв на Страффа погляд і припинив говорити. Протягом більшої частини часу йому вдавалося добре приховувати своє божевілля. Настільки добре, що Страфф про нього іноді й узагалі забував. Та воно все одно час від часу проривалося на поверхню та нагадувало про себе. Зейн був найнебезпечнішою зброєю, яка тільки опинялася в руках Страффа Венчера, і захист, який забезпечував з-імли-народжений, переважував небезпеку, яку несло його божевілля.
Незначно переважував.
— Тобі не слід перейматися, батьку, — запевнив Зейн. — Місто все одно буде твоїм.
— Воно нізащо не буде моїм, поки ця дівка жива! — відповів Страфф.
Він здригнувся.
«Можливо, в цьому й увесь сенс? Атака Зейна була настільки очевидною, що тепер усе місто знає, що за нею стояв я, і коли ця з-імли-народжена демониця оговтається, вона точно прийде по мою душу.
Та якщо саме цю мету переслідував Зейн, то чому він просто сам мене не вб’є?»
Та Зейн міг ніякої мети й не переслідувати — можливо, це було однією з переваг божевілля.
— Гадаю, ти будеш здивований, батьку, — похитав головою Зейн. — Так чи інак, але невдовзі тобі вже не доведеться боятися Вен.
— Вона вважає, що я хотів прикінчити її коханого короля.
Зейн посміхнувся.
— На мою думку, вона так не вважає. Вона занадто розумна для цього.
«Занадто розумна, аби побачити правду?» — подумав Страфф.
Його посилений оловом слух вловив якийсь шурхіт в імлі, і старший Венчер підняв руку, даючи сигнал своєму загонові спинитися. Вдалині було видно мерехтливі, розмиті плями вогню смолоскипів на міських мурах. Вони підійшли близько до міста — небезпечно близько.
Загін Страффа мовчки очікував наказів. Аж раптом з імли перед ними з’явився вершник — також у супроводі загону з п’яти десятків солдат. Ферсон Пенрод.