— Ох, та заради Пана Всевладаря, — кинула дівчина та, протиснувшись між псом і купцем, попрямувала до дальнього загону.
— Юна леді? — нерішуче пішов за нею торговець.
Вен подивилася на вовчурів. Ззаду всіх вона помітила величезного чорно-сірого собацюру. Той був припнутий на ланцюг до стовпа і з викликом дивився на дівчину. З його горлянки виривалося низьке гарчання.
— За отого заднього скільки просите? — показала на нього Вен.
— За цього? — перепитав продавець. — Добра пані, та це ж сторожовий пес! Йому би в маєтку лорда жити, щоб він міг нападати на кожного, хто увійде! Це один з найзліших псів, яких тільки світ бачив!
— От і прекрасно, — відповіла Вен, лізучи в гаманець.
— Чарівна леді, я не можу продати вам цього звірюку. Це абсолютно неможливо. Та він же в півтора рази більше за вас саму важить.
Вен кивнула, після чого відчинила дверцята загону та увійшла всередину. Торговець закричав, але дівчина пішла простісінько до вовчура. Той зайшовся шаленим гавкотом, аж на пащі з’явилася піна.
«Вибач», — подумала Вен.
А тоді, запаливши п’ютер, нахилилась і вдарила тварину кулаком просто в голову.
Пес завмер, хитнувся і без тями звалився на землю. Купець, роззявивши рота, зупинився поруч із дівчиною.
— Повідець, — скомандувала Вен.
Чоловік простягнув їй повідець. Вона зв’язала ним лапи вовчура, а потім — якби не п’ютер, ніколи б цього зробити не змогла — закинула звіра собі на плечі. У боку заболіло, і Вен трохи скривилась.
«От би тільки сорочку мені не заслинив», — подумала Вен, жбурнувши продавцю кілька монет і вирушаючи в бік палацу.
Вен скинула непритомного вовчура на підлогу.
Коли вона входила до палацу, охоронці кидали на неї якимись дивними поглядами — але дівчина до цього вже давно звикла. Вона обтрусила руки.
— Що це? — спитав ОрСеур.
Він повернувся до її кімнат у палаці, але його теперішнє тіло зробилося абсолютно непридатним. Тільки для того, аби його кістяк просто не розсипався, слуга Вен змушений був зробити м’язи в місцях, де у людей їх зазвичай не буває, і попри те, що рани його помаленьку загоювалися, тіло його мало неприродний вигляд. На ОрСеурі досі був залитий кров’ю плащ — той самий, що і вчора вночі.
— Це, — пояснила Вен, вказуючи пальцем на вовчура, — твоє нове тіло.
— Це? — з сумнівом промовив чоловік. — Але, пані, це ж пес.
— Саме так, — відповіла Вен.
— А я — людина.
— Ти — кандра, — нагадала дівчина. — Ти вмієш імітувати м’язи та плоть. А як щодо шерсті?
Кандра, здавалося, був зовсім незадоволений.
— Я не вмію, — промовив він, — хоча можу використати шерсть самої тварини, як використаю його кістки. Але це точно не.
— Я не збираюся його задля тебе вбивати, кандро, — сказала Вен. — І навіть якщо я когось і вб’ю, я не дозволю тобі… зжерти його труп. До того ж це буде не так підозріло. Якщо я ні з того ні з сього почну заміняти своїх слуг незнайомими чоловіками, почнуться плітки. Я багато місяців казала всім, що хочу тебе позбутися. Ну от і скажу, що нарешті це зробила. А те, що мій кандра — це мій новий пес, ніхто й не здогадається.
Вона обернулась до непритомної тварини.
— Так навіть більше користі буде. Люди не звертатимуть такої уваги на пса, як на людину, — і ти зможеш підслуховувати їхні розмови.
ОрСеур нахмурився ще сильніше.
— Ні, так просто не буде. Тобі доведеться мене змусити, через Контракт.
— От і добре, — промовила Вен. — Вважай, що це наказ. Скільки часу в тебе це займе?
— На звичайне тіло йде кілька годин, — відповів ОрСеур. — На це піде більше. Важкувато буде зробити так, аби вся ця шерсть мала натуральний вигляд.
— Ну то починай, не гай часу, — наказала дівчина і розвернулась до дверей.
На ходу вона помітила на своєму столі пакунок. Дівчина нахмурилась, підійшла та розгорнула його. Всередині виявилась коробочка, а в ній — записка.
Леді Вен,
надсилаю вам сплав, який ви замовляли. Алюміній нині дістати дуже важко, але недавно одна з благородних родин залишала місто, і я зміг купити дещо з їхнього кухонного начиння.
Не впевнений, що це спрацює, але варто спробувати.
Я додав у цей алюміній чотири відсотки міді, і результат видався мені доволі перспективним. Я читав про цей сплав раніше; він називається дюралюміній.
Ваш слуга, Теріон
Вен усміхнулась, відклала записку та дістала решту вмісту коробочки: невеликий капшук з металевим пилом, а також тоненький срібний зливок, обидва, ймовірно, з вищезгаданого «дюралюмінію». Теріон був справжнім майстром алломантичної металургії. Хоча він сам і не був алломантом, цей чоловік усе життя тільки тим і займався, що виробляв сплави та пил для з-імли-народжених та імлистих.