— Вен не стане на тебе нападати, — похитав головою Пенрод. — Тільки не в тому випадку, якщо Зібрання проголосує за те, аби віддати місто тобі. Передача влади буде з погляду закону досконалою.
— Щось я сумніваюся, що її дуже обходять ці ваші закони.
— Можливо. Але Евенда обходять. А вона робить те, що наказує він.
«Якщо тільки він її не контролює так само слабко, як я контролюю Зейна», — подумав Страфф, здригнувшись.
Та хай що б там казав Пенрод, Страфф Венчер не збирався перебирати на себе владу над містом, поки там лишалася ця жахлива істота. У цьому питанні він міг покластися тільки на Зейна.
Але згадка про нього лякала Венчера майже так само сильно, як згадка про Вен. Не бажаючи далі витрачати час на порожні розмови, Страфф махнув Пенроду, мовляв, вільний.
Новообраний король Лютаделя розвернувся і разом зі своїм почтом зник в імлі. Навіть попри те що слух його був посилений оловом, Страфф ледве-ледве почув, як поруч із ним приземлився Зейн. Старший Венчер обернувся й поглянув на з-імли-народженого.
— Ти справді вважаєш, що якщо він знайде атій, то віддасть його тобі? — тихо поцікавився Зейн.
— Можливо. Він все-таки повинен розуміти, що не зможе залишити його собі, адже йому бракує війська, аби захистити такий скарб. Ну, а якщо він не забажає віддавати… що ж, все одно — легше буде у нього забрати цей атій, ніж шукати самому.
Зейна, здається, така відповідь цілком задовольнила. Він кілька секунд помовчав, дивлячись в імлу, а потім з цікавістю поглянув на Страффа.
— Котра година?
Старший Венчер подивився на свій кишеньковий годинник — з-імли-народжений нізащо б не став носити щось подібне. Забагато металу.
— Одинадцята сімнадцять, — відповів він.
Зейн кивнув і обернувся до міста.
— Мало вже подіяти.
Страфф нахмурився. А потім його пробив піт. Він запалив олово та заплющив очі.
«Ось воно!» — подумав старший Венчер, зауваживши у собі ледве відчутну слабкість.
— Знову отрута? — спитав він, намагаючись не видати страху в голосі та змушуючи себе звучати якомога спокійніше.
— Батьку, як тобі це вдається? — поцікавився Зейн. — Я був упевнений, що цю ти не помітиш. Але ось ти тут, і почуваєшся добре.
Страфф відчув, як на нього хвилями навалюється слабкість.
— Для цього необов’язково бути з-імли-народженим, Зейне, — різко відповів він.
Той лише знизав плечима, посміхнувшись своєю моторошною посмішкою — водночас розумною та безумною.
— Ти знову переміг, — похитав він головою та стрілою полетів у небо, розтинаючи імлу.
Страфф негайно розвернув коня, намагаючись не втрачати при цьому владного та солідного вигляду, і поквапився до табору. Він відчував отруту. Відчував, як вона краде його життя. Відчував, як вона його підточує, як вона його долає…
Можливо, він пустив коня занадто швидко. Важко зберігати образ могутнього правителя, коли ти помираєш. Він зірвався у галоп, далеко відірвавшись від заскочених зненацька солдатів; вони здивовано закричали й кинулися бігти за ним, намагаючись не відставати.
Та Страфф не звертав уваги на їхні нарікання і гнав коня уперед — аби тільки біг швидше. Можливо, отрута сповільнила його реакції? Що саме використав Зейн цього разу? Гуркіткого привида? Ні, цей впорскувати треба… Можливо, томфер? Або… можливо, він знайшов щось таке, про що Страфф ніколи й не чув?
Залишалося тільки сподіватися, що це не так. Тому що якщо сам Страфф не знав, яка отрута, тоді, певно, не зможе визначити її й Амаранта — відповідно, протиотруту у своє універсальне цілюще зілля вона додати також не зможе.
Крізь імлу пробивалися вогні табору. При наближенні Страффа вартові закричали не своїм голосом, і він ледве не налетів на спис, який один із його солдатів наставив на коня. На щастя, його вчасно впізнали. Попри те що вартовий відвів спис убік, Страфф збив його з ніг.
Старший Венчер з усіх сил кинувся до свого намету. Табором забігали солдати — вони вирішили, що на них іде штурмом вороже військо. Від Зейна він цього не приховає.
«Як і не приховаю свою смерть».
— Мій пане! — прокричав, підбігаючи до нього, якийсь капітан.
— Пошли по Амаранту! — наказав Страфф, зупиняючи коня.
Солдат розгубився.
— По вашу коханку, пане? — нахмурився він. — Навіщо…
— Негайно! — гримнув старший Венчер, забігаючи в намет.
Коли запона намету за ним опустилася, він зупинився, відчуваючи страшне тремтіння в ногах. Витер чоло рукою. Забагато поту.
«Прокляття! — роздратовано подумав він. — Треба його убити, закрити його… треба щось із ним зробити. Я не можу так правити!»