Але що? Він днями та ночами марно намагався вирішити, що ж робити із Зейном. Здавалося, атій, яким він задобрював його раніше, тепер сина не мотивував. А те, що Зейн утнув сьогодні — послав на смерть Страффових дітей у безнадійній спробі убити Елендову дівчину, — зайвий раз довело, що йому тепер навіть на волосинку не можна довіряти.
Амаранта прибула дивовижно швидко та без зайвих слів взялася до приготування протиотрути. Нарешті випивши одним махом гидку на смак рідину та моментально відчувши, що зілля допомагає, він дійшов важкого висновку.
Зейн повинен померти.
40
І все ж… було в цьому всьому щось надзвичайно зручне. Складалося враження, наче ми самі створили героя та підігнали його під наші пророцтва, а не дочекалися його появи у природний спосіб. Це мене турбувало і повинно було змусити зупинитися, коли до мене прийшли мої браття, які були вже готові повірити.
Еленд сидів поруч з її ліжком.
Це її заспокоювало. Попри те що спала Вен тривожно, в глибині душі вона знала, що він тут, з нею. Їй дивно було перебувати під його турботливим захистом, бо зазвичай усе було навпаки.
Тому, нарешті прокинувшись, дівчина не здивувалася, побачивши його поруч із собою, — Еленд тихо читав при тьмяному світлі свічки. Нарешті оговтавшись, вона не кинулась першим ділом насторожено обшукувати приміщення. Натомість Вен повільно сіла, підтягнула на груди ковдру та випила ковток води зі склянки, яка стояла на тумбочці біля ліжка.
Еленд закрив книжку та посміхнувся їй. Дівчина зазирнула йому в очі, шукаючи там сліди жаху, який вона помітила в його погляді перед тим, як відключитися. Сліди огиди, жаху, шоку.
Він знав, що вона — чудовисько. Як він міг так їй усміхатися?
— Чому? — тихо спитала вона.
— Що — «чому»?
— Чому ти тут сидиш? Я ж не вмираю — це я точно знаю.
Еленд знизав плечима.
— Я просто хотів бути з тобою поруч.
Вен на це нічого не відповіла. У кутку кімнати горіла пічка, в яку треба було підкинути трохи вугілля. Наближалась зима — і, судячи з усього, зима холодна. На дівчині була тільки нічна сорочка; вона просила покоївок не одягати її, але тоді вже почало діяти снодійне Сейзеда, і в неї просто не було сил сперечатися.
Вона підтягнула ковдру вище. І лише тоді помітила дещо незвичне.
— Еленде! Ти без мундира.
Він окинув поглядом свій одяг — звичайне вбрання аристократа з його старого гардеробу та бордовий незастібнутий жилет не за розміром.
— Більше нема потреби продовжувати цей маскарад, Вен, — знизав плечима Еленд.
— Королем став Цетт? — спитала вона, відчуваючи, що земля йде їй з-під ніг.
Еленд похитав головою.
— Пенрод.
— Нісенітниця якась.
— Я знаю. Ми не впевнені, чому торговці зрадили Цетта… але тепер це не має значення. Зрештою, Пенрод — це набагато кращий вибір, ніж я або Цетт.
— Ти знаєш, що це не так.
Еленд задумано відкинувся на спинку крісла.
— Я не знаю, Вен. Я гадав, що я кращий правитель… Плануючи всі ці схеми в намаганнях не допустити до трону Цетта, я навіть не розглядав того єдиного варіанту, який міг би напевно його перемогти — підтримати Пенрода, об’єднавши тим самим наші голоси. А що, якби ця моя зверхність дозволила прийти до влади Цетту? Я зовсім не думав про людей.
— Еленде… — поклала дівчина руку йому на плече.
Він здригнувся.
Це був легкий, майже непомітний дрож, який він швидко приховав. Але пізно — вона вже травмувала його. Цієї травми йому завдала саме вона. Еленд нарешті побачив — насправді побачив, — що вона таке. Він покохав ілюзію.
— Що? — промовив він, дивлячись їй в обличчя.
— Нічого, — забрала руку Вен.
Вона відчула, як щось у ній зламалося.
«Я ж так його кохаю… Як? Як могла дати йому це побачити? Якби я тільки мала вибір!»
«Він зрадить тебе, — прошепотів у її голові голос Ріна. — Зрештою тебе всі кидають, Вен».
Евенд зітхнув, кинувши погляд на віконниці у її кімнаті. Вони були зачинені, не пускаючи всередину імлу, хоча Вен і бачила, що за вікном — темрява.
— Річ у тім, Вен, — ледве чутно промовив він, — що я навіть не підозрював, що все може обернутися ось так. Я їм довіряв, довіряв до самого кінця. Я вірив, що мешканці міста, тобто обрані ним члени Зібрання, вчинять правильно. Коли вони мене не вибрали, я по-справжньому здивувався. Хоча дивуватися було не слід. Шансів у мене було мало. Ну, тобто, вони всі проти мене вже одного разу проголосували. Та я переконав себе, що це було всього лише попередження. У глибині душі я був упевнений, що вони знову мене оберуть, — похитав головою Евенд. — Але тепер я вимушений або визнати, що я помилявся, або довіритися їхньому рішенню.