Ось що вона в ньому любила найбільше: його доброту, його простоту і благородство. Речі, настільки ж дивні та екзотичні для обшарпанки-скаа, як і її здібності з-імли-народженої — для більшості людей. Навіть серед усіх чудових людей із команди Келсьє, навіть серед вершків аристократії, вона не зустрічала другої такої людини, як Евенд Венчер. Людини, яка справді готова була повірити, що ті, хто тільки що скинув його з трону, просто намагаються вчинити правильно.
Іноді вона почувалася абсолютною дурепою через те, що закохалась у першого ж аристократа, з яким познайомилась ближче. Але тепер вона розуміла, що її кохання до Евенда — це не наслідок збігу обставин. Вона закохалась саме тому, що Евенд якраз такий. А те, що саме з ним вона познайомилась першим, — то це їй надзвичайно пощастило.
А тепер… тепер усе скінчилося. Принаймні у тому вигляді, в якому це було раніше. Але вона з самого початку знала, що до цього все йде. Саме тому вона й відповіла відмовою на його пропозицію понад рік тому. Вона не могла вийти за нього. Точніше, вона не могла йому дозволити одружитися з собою.
— Я впізнаю цей смуток у твоїх очах, Вен, — м’яко промовив Евенд.
Дівчина вражено поглянула на нього.
— Ми це подолаємо, — додав він. — Трон — це не найголовніше. Може, воно і на краще. Ми зробили усе, що могли. Хай тепер хтось інший спробує.
Дівчина слабко посміхнулася.
«Він не знає. Він не повинен дізнатися, як це боляче. Він — добра людина, він спробує змусити себе кохати мене далі».
— Але, — промовив Еленд, — спершу тобі потрібно трохи відпочити.
— Я в порядку, — сказала Вен, потягуючись.
Її бік болів, як і шия, але завдяки запаленому п’ютеру, рани дівчині не дошкуляли.
— Мені потрібно…
Раптом вона замовкла, згадавши про дещо важливе. Вона сіла в ліжку рівно, і від цього раптового руху її тіло простромив гострий біль. Події вчорашнього дня були мов у тумані, але…
— ОрСеур! — закричала вона, відкидаючи ковдру.
— З ним усе гаразд, Вен, — відповів Еленд. — Він же кандра. Зламані кістки — це дурниці для нього.
Вона завмерла, так і не злізши до кінця з ліжка, і почуваючись при цьому ідіоткою.
— Де він?
— Перетравлює нове тіло, — з посмішкою відповів молодий Венчер.
— Чому ти посміхаєшся?
— Ніколи досі не бачив, аби хтось настільки переймався за кандру.
— Чому б мені й не перейматися, — залізла назад у ліжко дівчина. — ОрСеур заради мене ризикував життям.
— Він — кандра, Вен, — нагадав Еленд. — Навряд чи ті алломанти могли б його вбити; сумніваюся, що це під силу навіть з-імли-народженим.
Вен завмерла.
«Сумніваюся, що це під силу навіть з-імли-народженим…»
Щось схвилювало її в цьому твердженні.
— Усе одно, — промовила дівчина, — він відчуває біль. І взяв на себе два страшних удари, які мали дістатися мені.
— Він просто виконує свій Контракт.
«Свій Контракт…»
ОрСеур напав на людину. Він порушив умови свого контракту. Заради неї.
— Що? — спитав Евенд.
— Нічого, — швидко відповіла Вен. — Розкажи, що там з арміями.
Евенд уважно поглянув на неї, але таки вирішив змінити тему розмови.
— Цетт досі сидить у замку Гастінгів. Ми не знаємо, як він відреагував на обрання Пенрода. Але Зібрання за нього не проголосувало — навряд чи це йому сподобається. Утім, протестувати він не став, адже прекрасно розуміє, що він тепер тут у пастці.
— Він, певно, справді вірив, що його оберуть, — нахмурилась Вен. — Інакше навіщо йому було приходити до міста?
Евенд похитав головою.
— Ну, взагалі-то це був дивний маневр. Хай там як, я порадив Зібранню спробувати з ним домовитися. Гадаю, він тепер повірив, що в місті атію немає, тому для нього немає сенсу хотіти завоювати Лютадель.
— Заради престижу хіба що.
— Жоден престиж не вартий розгромленої армії, — промовив молодий Венчер. — Або навіть втраченого життя.
Вен кивнула.
— А що там із твоїм батьком?
— Мовчить, — відповів Евенд. — Це дуже дивно, Вен. Ці вбивці діяли зовсім не прямолінійно — це абсолютно не в дусі Страффа. Я навіть не знаю, що про це все й думати.
— До речі, про вбивць, — відкинулась на спинку ліжка дівчина. — Ви їх ідентифікували?