Евенд похитав головою.
— Ніхто їх не впізнав.
Вен нахмурилась.
— Певно, ми не настільки добре знаємо аристократів з Північної Домінії, як вважали.
«Ні, — подумала дівчина. — Ні, якби вони були з такого близько розташованого містечка, як Урто — рідного міста Страффа, — когось із них точно б упізнали, хіба ні?»
— Здається, я одного з них бачила раніше? — нарешті зізналася Вен.
— Якого саме?
— Ну, того… останнього.
— А… Гадаю, тепер ми його ідентифікувати вже не зможемо.
— Еленде, мені дуже прикро, що тобі довелося це побачити.
— А що такого? — відмахнувся Еленд. — Вен, я вже бачив смерть раніше. Мене змушували бути присутнім на стратах, які влаштовував Пан Всевладар, пам’ятаєш?
Він замовк на кілька секунд і додав:
— Хоча, звичайно, те, що ти зробила, зовсім на ті страти не схоже.
«Звичайно».
— Ти була неймовірна, — запевнив її Еленд. — Я б уже був мертвий, якби ти не зупинила тих алломантів — і, гадаю, Пенрод та інші члени Зібрання — також. Ти врятувала Центральну Домінію.
«Нам завжди доводиться бути кинджалами…»
Еленд усміхнувся, підіймаючись.
— Ось, — промовив він, ідучи до стола в іншому кінці кімнати, а потім повернувшись до нею з мискою бульйону. — Він уже холодний, але Сейзед сказав, щоб ти поїла, коли прокинешся.
— Сейзед? — скептично подивилась на нього Вен. — Значить, туди ліки якісь підмішані?
Еленд посміхнувся.
— Він мене попередив, аби я не пробував — за його словами, там снодійного стільки, що я на місяць вимкнуся. Аби на вас, спалювачів п’ютеру, подіяло, треба багато.
Він поставив миску біля ліжка, і Вен примружилась на бульйон. Сейзед, певно, хвилювався, що вона, попри свої рани, встане і піде тинятися містом, якщо за нею не наглядати. Що ж, певно, не помилився. Дівчина зітхнула та, взявши миску, почала пити бульйон маленькими ковтками.
— Я накажу принести тобі вугілля для пічки, — посміхнувся Еленд. — Піду поки займуся своїми справами.
Дівчина кивнула, і він вийшов, зачинивши за собою двері.
Коли Вен прокинулась наступного разу, то побачила, що Еленд досі з нею. Він стояв у тіні, дивлячись на неї. Надворі досі було темно. Віконниці були відчинені, і підлогу кімнати вкривали клапті імли.
Віконниці були відчинені.
Вен сіла у ліжку та уважніше подивилася на постать, що стояла в кутку кімнати. Це був не Евенд.
— Зейне, — похмуро привіталась дівчина.
Він зробив крок уперед. Тепер, коли вона знала, що саме потрібно шукати, побачити схожі риси у ньому та Евенді було дуже просто. Така сама щелепа, таке саме хвилясте темне волосся. Навіть така сама тілобудова — після того, як Евенд почав займатися фізичними вправами.
— Міцно ти спиш, — зазначив гість.
— Навіть тіло з-імли-народженої потребує сну, аби зцілитися.
— Тебе взагалі не повинні були поранити, — промовив Зейн. — Ти могла легко вбити нападників, але відволікалась на мого брата й намагалася не завдати шкоди людям у залі. Ось що він з тобою зробив — він змінив тебе, і тепер ти не розумієш, що потрібно зробити, і робиш тільки те, чого він від тебе вимагає.
Вен здивовано підняла брову, непомітно полізши рукою під подушку. На щастя, її кинджал був на місці.
«Він мене не вбив уві сні, — подумала вона. — Це вже добрий знак».
Він підійшов іще на крок. Дівчина напружилась.
— Яку гру ти ведеш, Зейне? — промовила вона. — Спершу ти кажеш мені, що вирішив мене не вбивати, а потім підсилаєш цілу ватагу вбивць. А тепер що? Прийшов закінчити роботу?
— Ми не посилали тих убивць, Вен, — тихо сказав Зейн.
Вен фиркнула.
— Можеш не вірити, — знизав плечима він, підійшовши ще на крок і опинившись тепер просто біля її ліжка — чорна, самотня постать. — Та мій батько досі під враженням від зустрічі з тобою. Навіщо йому ризикувати накликати на себе помсту за спробу вбити Евенда?
— Він вирішив ризикнути, — припустила Вен. — Він сподівався, що вбивці мене прикінчать.
— Але навіщо використовувати їх? — сказав Зейн. — У нього є я. Навіщо посилати цілий загін імлистих нападати на тебе у всіх на очах, якщо він просто міг дати мені атій і наказати вбити під час наших нічних зустрічей?
Дівчина замислилась.
— Вен, — додав він, — я бачив, як із зали Зібрання виносили трупи, і впізнав декого з них — це були люди Цетта.
«Ось воно що! — подумала Вен. — Ось де я бачила того громила! Він був у замку Гастінгів, визирав з кухні, поки ми вечеряли з Цеттом, вдавав із себе слугу».