— Але ж найманці й на Цетта також напали… — почала було дівчина, але різко себе обірвала.
Це була примітивна злодійська стратегія: якщо хочеш уникнути підозр, то, обкрадаючи інші крамниці, «вкради» щось і у себе.
— Ті, що напали на Цетта, були звичайними людьми, — промовила Вен. — Не алломантами. Цікаво, що він їм сказав? Що їм дозволять «здатися», коли битва скінчиться? І взагалі — навіщо ця вистава з фальшивою атакою? Він був головним претендентом на трон.
Зейн похитав головою.
— Пенрод домовився з моїм батьком, Вен. Страфф пообіцяв Зібранню набагато більше, ніж може дати Цетт. Саме тому торговці змінили свою думку. А Цетт, певно, дізнався про їхню зраду. У нього тут по всьому місту шпигуни.
Вен сиділа, ошелешена.
«Ну звичайно!»
— І Цетт бачив лише єдиний спосіб здобути перемогу…
— Послати убивць, — кивнув Зейн. — Вони повинні були атакувати усіх трьох кандидатів, убити Пенрода з Елендом, а Цетта залишити в живих. Зібрання після такого точно би вирішило, що Страфф їх зрадив, і королем став би Цетт.
Вен тремтливою рукою схопила свій кинджал. Годі з неї цих ігор. Еленд ледве не загинув. Вона ледве не зазнала невдачі.
Якійсь частині її аж припікало зробити те, що вона й хотіла зробити з самого початку — просто піти й убити Цетта зі Страффом. Тобто усунути небезпеку в максимально ефективний спосіб.
«Ні, — рішуче сказала вона сама собі. — Ні, це в дусі Келсьє. Але — не в моєму. І не в дусі… Еленда».
Зейн обернувся до вікна, милуючись імлою, яка невеликим водоспадом лилась у кімнатку.
— Я мав приєднатися до бою раніше — залишився стояти надворі разом з усіма, хто запізнився і кому не вистачило місця. Я навіть не знав, що там усередині щось відбувається, поки з зали Зібрання не почали вибігати люди.
— Звучить майже щиро, — здивовано підняла брову Вен.
— Не маю жодного бажання побачити тебе мертвою, — обернувся він. — І вже точно не хочу, аби постраждав Евенд.
— Справді? — здивувалась Вен. — Навіть попри те що йому були всі привілеї, а тебе зневажали й тримали під замком?
— Усе не так, — похитав головою Зейн. — Евенд… він — чистий. Іноді, коли я чую, як він говорить, я навіть замислююся, чи міг би я також стати таким, якби моє дитинство було іншим?
Вони зустрілися поглядами у темній кімнаті.
— Я… я зламаний, Вен. Я божевільний. Я ніколи не зможу бути таким, як Евенд. Та якщо я його і вб’ю — мене ж це не змінить. Певно, навіть на краще, що ми росли окремо, на краще, що він не знає про моє існування. Хай уже залишається таким, яким він є. Незіпсованим.
— Я… — затнулася Вен.
А що тут скажеш? Погляд у Зейна був по-справжньому щирим.
— Я — не Евенд, — промовив Зейн. — І ніколи ним не буду — адже я не належу до його світу. І, гадаю, навіть не повинен належати. Як і ти. Коли закінчився бій, я нарешті пробився до зали Зібрання. Я бачив Евенда — він стояв над тобою. І я бачив цей вираз у його очах.
Дівчина відвернулася.
— Він не винен у тому, що він такий, — наполягав з-імли-народжений. — Як я вже казав, він — чистий. Але це дуже відрізняє його від нас. Я намагався пояснити тобі. Шкода, що ти не бачила, з яким виразом він на тебе дивився.
«Я бачила», — мимоволі подумала Вен.
Вона воліла б забути цей погляд, але вона його бачила. Повний страху погляд, реакція на щось жахливе й чужорідне, щось поза людським розумінням.
— Я не можу бути Елендом, — тихо промовив Зейн. — Але ти й не захочеш, аби я ним став.
Він простягнув до неї руку та кинув щось нас тумбочку біля ліжка.
— Наступного разу будь готова.
Вен схопила те, що він їй кинув, а Зейн пішов до вікна. У її долоні опинилася металева кулька. Форма нерівна, але текстура гладенька, на вигляд — ніби золотий горішок. Дівчина зрозуміла, що це таке, навіть не ковтаючи.
— Атій?
— Цетт може знову підіслати вбивць, — промовив з-імли-народжений, застрибуючи на підвіконня.
— Ти просто віддаєш його мені? — спитала вона. — Його вистачить на добрячих дві хвилини!
Ця кулька коштувала невеликого статку, не менше двадцяти тисяч скринцевих до Краху. А тепер, коли атій в дефіциті…
Зейн обернувся до неї.
— Просто бережи себе, — промовив він, після чого зник в імлі.
Вен терпіти не могла бути пораненою. Це логічно — вона знала, що здебільшого інші люди теж цього не люблять; зрештою, кого можуть радувати біль та обмеження? От тільки коли хворіли інші, вона відчувала від них розчарування, а не жах.