Сейзед заплющив очі, видобув з міднопам’яті інший індекс і почав його досліджувати. І справді, часу в них було мало, але ж усе-таки вони з Тіндвіл були хранителями. Для них звично було починати справи, які доведеться закінчувати комусь іншому.
Еленд Венчер, колишній король Центральної Домінії, стояв на балконі свого замку, дивлячись на велике місто Лютадель. Попри те що перший сніг ще не випав, стало набагато холодніше. Він був у щільно застібнутому плащі, але обличчя капюшон не захищав. Плащ тріпотів на вітрі, який до того ж боляче хльостав його по щоках. З димарів підіймався у небо дим, збираючись над містом у зловісну тінь, а потім розчиняючись у попелясто-червоному небі.
Але на кожен будинок, від якого підіймався дим, припадало два, від яких дим не підіймався. Багато будівель у місті стояли порожніми; населення Лютаделя стрімко скоротилося. Та Еленд знав, що в багатьох із цих бездимних будинків досі жили люди. І вони замерзали.
«Я повинен був зробити для них більше, — подумав Еленд, розплющивши очі назустріч пронизливому холодному вітру. — Я повинен був роздобути для них більше вугілля; я повинен був знайти спосіб забезпечити їх усіх паливом».
Визнавати, що Пан Всевладар давав цьому всьому раду краще за нього — Еленда Венчера, — було принизливо та гнітюче. Попри те що Пан Всевладар був безсердечним тираном, за його правління хоча б значна частина населення міста не померла від голоду й холоду. А ще армія була напоготові, а ще він не дав розплодитися злочинцям…
Військо колосів, що зупинилося на північний схід від міста, чогось вичікувало. Ніяких посланців до Лютаделя від них не прибувало; але вони вселяли набагато більший жах, ніж людські армії. Холод цих чудовиськ точно не відлякає — попри те що колоси ходили без одягу, на зміну погоди вони, здається, уваги не звертали. І це військо хвилювало більше за інші два: воно було найнебезпечнішим, найнепередбачуванішим, і домовитися з ним було неможливо — колоси не торгуються.
«І цій загрозі ми не приділили достатньо уваги, — подумав Еленд, стоячи на балконі. — Виявилося, що ми мусимо стільки всього зробити, про стільки речей подбати, що нам просто не вистачило ресурсів зосередитися на війську, яке може представляти для нас найбільшу загрозу серед усіх наших ворогів».
Здавалося, що імовірність нападу армії колосів на Цетта або Страффа з кожним днем ставала дедалі меншою. Очевидно, Жастес контролював їх достатньою мірою, аби змусити почекати й потім захопити Лютадель.
— Мій пане, — пролунав голос у нього за спиною. — Будь ласка, зайдіть усередину. Надворі страшенний вітер. Який сенс помирати від застуди?
Евенд обернувся. У кімнаті стояли вартові — капітан Дему та ще один тілоохоронець. Після замаху на вбивство, Гем наполіг на тому, аби виділити колишньому королю особисту охорону. Евенд сперечатися не став, хоча й розумів, що підстав для такої обережності уже немає. Страффу немає сенсу його вбивати, якщо він уже не король.
«Він такий унадливий, — подумав Евенд, уважно дивлячись в обличчя Дему. — І чому він мені здається таким молодим? Адже ми з ним майже однолітки».
— Гаразд, — відповів колишній король і повернувся до кімнати.
Дему зачинив двері балкона, й Евенд зняв плащ. Звичний костюм, здавалося, сидить абияк — у ньому він почувався неохайним, хоча й наказав почистити та випрасувати одяг. Жилет був занадто тісний — це давалися взнаки регулярні заняття з мечем, які помаленьку змінювали його статуру, а сюртук тим часом був занадто вільний.
— Дему, а коли наступне зібрання Церкви Уцілілого? — поцікавився Евенд.
— Сьогодні ввечері, мій пане.
Евенд кивнув і здригнувся — ніч обіцяла бути морозною.
— Мій пане, — уточнив Дему, — ви досі маєте намір прийти?
— Звичайно. Я ж пообіцяв, що приєднаюся до вас.
— Це було до того, як ви програли голосування, мій пане.
— Це не має значення, — відмахнувся Евенд. — Я хочу приєднатися до вашого руху, тому що він важливий для скаа, Дему, а я хочу зрозуміти волю свого… народу. Я пообіцяв вам свою відданість — і ви її отримаєте.
Дему ця заява трохи збила з пантелику, але більше нічого він не сказав. Евенд кинув погляд на свій робочий стіл, міркуючи, чи не позайматися трохи, але вирішив, що вчитися у холодній кімнаті не надто приємно. Натомість він відчинив двері та вийшов у коридор. Гвардійці пішли за ним.
Еленд ледве стримався, аби не зайти до Вен. Їй потрібен був відпочинок, і його відвідини кожні пів години не йшли їй на користь. Тому він повернув у протилежний бік і неквапливо пішов коридором.