Коридори у задній частині замку Венчерів нагадували тісний кам’яний лабіринт. Можливо, це через те, що він виріс у цих проходах і переходах, але Еленд у їхній задушливій темряві почувався мов удома. То було ідеальне місце для молодого чоловіка, якому було начхати, чи його знайдуть. Тепер він їх використовував з іншої причини — ці коридори виявилися чудовим місцем для тривалих прогулянок. Він не йшов у якомусь конкретному напрямку, він просто йшов уперед, намагаючись позбутися свого розчарування під ритм власних кроків.
«Я не можу розв’язати проблеми міста, — казав він сам собі. — Хай уже цим займається Пенрод — це ж його обрали люди».
Це мало все значно спростити для Еленда. Це повинно було дозволити йому зосередитися на власному виживанні, що вже говорити про відновлення стосунків з Вен. Дівчина останнім часом дуже змінилась. Еленд себе переконував, що це через поранення, але водночас відчував, що причина ховається глибше. Вона стала по-іншому дивитись на нього, стала по-іншому реагувати на його почуття. І всупереч собі, він бачив цьому лише одну-єдину можливу причину.
Він більше не король.
Вен не можна було назвати людиною неглибокою. Протягом усіх півтора року, що вони разом, вона постійно доводила йому свою відданість і любов. Та як вона могла не відреагувати — хай і підсвідомо — на його колосальну невдачу? Під час замаху на його життя, він бачив, як вона б’ється. Він уперше по-справжньому бачив, як вона б’ється. До того дня Еленд навіть і не уявляв, наскільки вона неймовірна. Вона була не просто воячкою, вона була не просто алломанткою — вона була силою стихії, як грім або вітер. І те, як вона вбила того нещасного, розтрощивши його голову ударом своєї…
«Як вона могла покохати такого, як я? — подумав він. — Я навіть владу не зміг зберегти. І написав закони, за допомогою яких мене і викинули потім з трону».
Колишній король зітхнув, продовжуючи йти. Він розумів, що повинен якось боротися, що повинен знайти спосіб переконати Вен, що він її вартий. Та від цього він здаватиметься лише жалюгіднішим. Виправити своїх минулих помилок він не міг, адже навіть не розумів, у чому саме цих помилок припустився. Він зробив усе, що міг, але цього виявилося недостатньо.
Евенд зупинився на перехресті. Раніше його б заспокоїло занурення в якусь книгу. Але тепер це його лише дратувало. Лише напружувало. Здається, якось так завжди почувалась Вен, коли йшлося про книжки.
«Може, я б зміг чогось у неї навчитися? — подумав він. — Що б зробила на моєму місці Вен?»
Вона б точно не валандалася коридорами, занурена в думки та жалість до себе. Евенд нахмурився, кинувши погляд у глибину коридору, який освітлювали мерехтливі вогні ламп, з яких горіла лише половина. Раптом він зірвався з місця та рішучим кроком пішов до однієї з кімнат.
Колишній король тихо постукав у двері, але йому ніхто не відповів. Тоді він зазирнув усередину. За великим столом, заваленим списаними аркушами паперу та бухгалтерськими книгами, сиділи поруч Сейзед і Тіндвіл. Вони обоє ніби витріщалися осклілими очима у порожнечу перед собою. Рука Сейзеда лежала на столі. Рука Тіндвіл лежала на руці Сейзеда.
Раптом террісієць потрусив головою та обернувся до Евенда:
— Лорде Венчере! Перепрошую, я не чув, як ви увійшли.
— Усе в порядку, Сейзе, — заспокоїв його Евенд, входячи до кімнати.
Тіндвіл також прокинулась і забрала свою руку з руки Сейзеда. Евенд кивнув Дему та його напарнику, які увійшли за ним слідом, знаком показавши, аби вони почекали ззовні, а тоді зачинив двері.
— Евенде, — промовила террісійка, і в голосі її відчувалося звичне невдоволення. — З якою метою ви нас відволікаєте? Ви вже довели свою абсолютну некомпетентність. Я не бачу потреби у подальшій дискусії.
— Та це й надалі мій дім, Тіндвіл, — відповів колишній король. — Якщо ти мене ще раз образиш, я накажу виставити тебе за поріг.
Тіндвіл підняла брову.
Сейзед аж побілів.
— Лорде Венчере, — промовив він швидко, — я гадаю, Тіндвіл не хотіла вас…
— Усе в порядку, Сейзеде, — зупинив його жестом руки Евенд. — Вона просто перевіряла, чи я не став раптом таким само вразливим, як і раніше.
Тіндвіл знизала плечима.
— Мені розповідали, що ви тиняєтеся палацом, мов загублене дитя.
— Правду тобі розповідали, — не став заперечувати Евенд. — Та це не означає, що в мене зовсім не залишилося гордості.