— Добре, — кивнув Евенд.
Він окинув поглядом присутніх. Нікому з них він про свої плани не розповів — просто попросив охочих допомогти йому виконати певну фізичну роботу. Та він не очікував, що на його заклик відгукнуться сотні людей.
— Здається, зібрався величезний загін, — промовив Дему, зупиняючись біля Евенда.
Той кивнув і жестом відпустив Горейдела.
— Значить, ми зможемо втілити ще більше амбітних проектів, ніж я розраховував.
— Мій пане… Ви впевнені, що ви хочете самі почати руйнувати місто?
— Ми або втратимо будівлі, або втратимо людей, — рішуче відповів Евенд. — Хай краще страждають будинки.
— А якщо король спробує нас зупинити?
— Тоді ми підкоримося його вимогам. Та я не думаю, що лорд Пенрод виступить проти цього. Він занадто зайнятий протягуванням у Зібрання закону, який дозволить віддати місто моєму батькові. До того ж йому навіть краще, щоб ці люди зайнялися якоюсь роботою, а не сиділи у своїх халупах і трусилися від страху.
Дему замовчав, як і Евенд — вони обоє розуміли, наскільки непевним є їхнє становище. Після замаху на молодого Венчера та передачі влади минуло замало часу, і містяни досі були приголомшені. Цетт надалі лишався у пастці в замку Гастінгів, а його військо було готове атакувати місто. Лютадель нагадував людину, біля горла якої тримали ножа. З кожним подихом лезо дедалі глибше врізалося у шкіру.
«Зараз я нічого не можу з цим зробити, — подумав Евенд. — Спершу потрібно подбати про те, аби люди протягом кількох наступних ночей не повмирали від холоду».
Попри те, що надворі був день, попри те, що він був у плащі, попри те, що він був у приміщенні, він усе одно відчував пронизливий холод. Звісно, в Лютаделі живе багато людей, але якщо йому вдасться зібрати достатньо їх, аби зруйнувати достатньо будівель, можливо, він зміг би зробити щось корисне.
— Мій пане!
Евенд обернувся й побачив, що до нього наближається низький чоловік із довгими вусами.
— А, Фелте! — привітався він. — Є якісь новини?
Він займався проблемою отруєної їжі, а конкретно — намагався зрозуміти, як негідники змогли пробратися до міста.
Фелт кивнув.
— Є, мій пане. Ми допитали біженців у присутності підбурювача — і нічого. А тоді я замислився. Біженці — це занадто очевидно. Чужаки в місті? Звичайно, в першу чергу підозра впаде на них. Я згадав, скільки неприємностей сталося останнім часом з колодязями, їжею і так далі… і дійшов висновку, що хтось регулярно пробирався до міста, а потім з нього вислизав.
Евенд кивнув. Вони невідступно слідкували за солдатами Цетта, які засіли у замку Гастінгів, і ніхто з них на отруєнні їжі або води не попався. Залишався варіант, що це робить з-імли-народжений Страффа, але Вен не вважала, що за отруєннями стоїть саме він. Евенд сподівався, що слід — якщо його взагалі виявлять — зрештою приведе до його власного палацу і допоможе виявити, кого з його людей замінив кандра.
— Отже? — спитав Евенд.
— Я допитав людей, які керують проходами, — вів далі Фелт. — Гадаю, вони тут теж ні до чого.
— Проходами?
— Таємними проходами у стінах, — кивнув Фелт. — Тунелі й усяке таке…
— У нас є таке? — здивувався молодий Венчер.
— Звісно, мій пане. За часів правління Пана Всевладаря, злодіям-скаа було дуже нелегко пересуватися між містами. Усіх, хто входив до Лютаделя, записували та допитували. Відповідно, були дуже поширені таємні способи пробратися до міста. Більшість із них уже зачинені — зокрема ті з них, де людей підіймали та опускали на мотузках. Кілька з таких проходів досі чинні, але навряд чи шпигуни пройшли ними. Коли отруїли перший колодязь, ті, хто керують проходами, страшенно перелякалися, що в усьому звинуватять їх. Відтоді вони лише випускають людей, які хочуть втекти з обложеного міста.
Евенд нахмурився. Він, сказати чесно, навіть і не знав, що думати про той факт, що люди порушували його наказ зачинити брами й нікого не впускати до міста й не випускати з нього.
— Потім, — вів далі Фелт, — я перевірив річку.
— Ми про це теж думали. Ґрати, які закривають канали, в порядку.
Фелт посміхнувся.
— Ага, аякже. Я наказав своїм людям пірнути й перевірити під водою — вони виявили, що ці ґрати тримаються на місці на кількох замках.
— Що?!
— Хтось їх зламав, мій пане, а потім повісив на них замки, аби вигляд ґрат не викликав підозр. Отже, в такий спосіб негідники можуть спокійно пробиратися до міста й вибиратися з нього водою.