— Ні. Просто маю справи в таборі однієї з армій.
Жінка знову здивовано підняла брову.
— Гаразд, це вже не баби справа, — пробурмотіла вона та зникла у тунелі, постукуючи перед собою костуром. — Ви заплатили три зверху — то я сюди на кілька годин посаджу онучка, най вас чекає. Заради Пана Всевладаря, у мене їх повно.
Гем дивився їй услід, у його очах проскочила іскра любові.
— Як давно ти про нього знаєш? — поцікавився Еленд, спостерігаючи за тим, як пара кремезних чоловіків закривають вхід валунами.
Наполовину викопаний, наполовину вибитий у гірській породі, цей тунель був надзвичайним досягненням місцевих майстрів. Навіть після того, як Еленд почув від Фелта про існування цих проходів, його все одно шокувала подорож одним із них — та ще й, як виявилося, вхід до нього розташовувався за кілька хвилин верхи від замку Венчерів.
Фальшива частина стіни стала на місце, і Гем обернувся.
— О, та я вже багато років знаю, — сказав він. — Баба Гільде пригощала мене цукерками, коли я був малим. Звісно, з її боку це був лише спосіб зробити непомітну, але націлену просто в яблучко рекламу її проходу. Коли я виріс, то неодноразово проводив цим тунелем до міста і з нього Мардру та дітей.
— Стривай, — зупинив його Еленд. — То ти виріс у Лютаделі?
— Звісно.
— На вулицях, як Вен?
Гем похитав головою.
— Не зовсім як Вен, — глухо промовив він, оглядаючи стіну. — Насправді я гадаю, що ніхто не ріс так, як росла вона. Мої батьки були скаа, але мій дід був аристократом. Зі злочинним світом я був знайомий, але більшу частину свого дитинства все-таки прожив з батьками. Ну, і окрім того — я був хлопцем, та ще й хлопцем великим, — обернувся він до Еленда. — Гадаю, це дуже багато значить.
Молодий Венчер кивнув.
— Ти ж не збираєшся потім закрити цей тунель, чи не так? — поцікавився Гем.
— Навіщо мені це? — здивувався Еленд.
Громило знизав плечима.
— Це місце, гадаю, доволі сильно суперечить твоїм поняттям про чесний бізнес. Певно, кожної ночі через цю діру тікають із міста люди. Баба Гільде зажила слави жінки, яка просто бере монети й ні про що не питає — ну, хіба що може трохи побуркотіти.
Гем мав рацію.
«Можливо, тому він мені про цей тунель і не розповідав, поки я сам не попросив показати».
Його друзі ходили по лезу ножа, підтримуючи тісні зв’язки з представниками злочинного світу, але в той самий час докладали усіх зусиль, аби створити державу, заради якої вони багато чим пожертвували.
— Я — не король, — промовив Евенд, ведучи коня в напрямку від міста. — І чим там Баба Гільде займається — мене не цікавить.
Гем поїхав з ним поруч; вигляд громило мав такий, ніби в нього гора з плечей звалилася. Та Евенд побачив з виразу його обличчя, що це полегшення швидко розвіялося, коли він знову задумався над тим, що вони роблять.
— Не подобається мені ця затія, Еле.
Вони зупинились, поки колишній король забирався в сідло.
— Мені також, — відповів він.
Гем глибоко зітхнув і кивнув головою.
«Мої старі друзяки-аристократи неодмінно спробували б мене відговорити від цього, — весело подумав Евенд. — Чому я оточив себе людьми, котрі настільки віддані Уцілілому? Вони очікують від свого лідера ірраціональних та ризикованих кроків».
— Я піду з тобою, — сказав Гем.
— Ні. Це нас не врятує. Залишайся і чекай на моє повернення. Якщо я не повернуся, розкажи Вен про те, що трапилося.
— Звісно, розкажу, — саркастично відповів громило. — І дістану її кинджали зі своїх грудей. Просто повертайся, домовились?
Евенд відсторонено кивнув. Його очі невідривно дивилися на ворожий табір перед ними. То була армія без наметів, карет, возів із їжею та слуг. Армія, яка вижерла довкола усю рослинність, залишивши тільки голу землю. Колишній король не зводив очей з армії колосів.
Віжки ковзали у спітнілих долонях Евенда. Він почувався зовсім не так, як тоді, коли йшов до табору Страффа або до замку, зайнятого Цеттом. Цього разу він був сам. Вен тепер не могла врятувати його, якщо щось піде не так: її рани досі не загоїлися. Та й узагалі — ніхто не знав, що задумав Евенд, окрім Гема.
«А що я взагалі винен містянам? — подумав Евенд. — Адже вони самі від мене відмовилися. Чому я й надалі намагаюся їх захистити?»
— Я впізнаю цей погляд, Еле, — промовив Гем. — Їдьмо назад?
Колишній король заплющив очі, тихо зітхнув… а тоді, розплющивши очі, погнав коня галопом.
Багато років тому він уже бачив колоса — але на цьому наполіг його батько. Страфф цим істотам не довіряв, і йому дуже не подобалось те, що в Північній Домінії розташовані їхні гарнізони, причому один з них був на відстані лише одного дня пішого ходу від його рідного міста Урто. Ті колоси були нагадуванням та попередженням від Пана Всевладаря.