Евенд гнав коня вперед з усіх сил, ніби намагаючись його швидкістю вгамувати свій страх. Якщо не рахувати того короткого візиту до гарнізону колосів неподалік Урто, то все, що він знав про цих створінь, він прочитав у книжках — а досвід спілкування з Тіндвіл значно послабив його колись абсолютну і дещо наївну віру в науку.
«Сподіваюся, цього таки вистачить», — подумав Евенд, наближаючись до їхнього табору.
Він стиснув зуби та притримав свого скакуна, побачивши неподалік групу колосів.
Вони були саме такими, якими він їх і пам’ятав. Одне велетенських розмірів чудовисько з туго напнутою та вкритою тріщинами шкірою вело за собою кількох чудовиськ середнього розміру, у яких кровоточиві тріщини в кутиках ротів і очей лише почали з’являтися. Позаду них, за своїм очільником чеберяли найменші — їхня шкіра мішками звисала під очима та руками.
Евенд, потягнувши за віжки, повів коня до найбільшого колоса.
— Відведіть мене до Жастеса.
— Злазь з коня, — наказав колос.
Евенд Венчер подивився йому просто в очі. Він, сидячи на коні, був із цим створінням майже на одній висоті.
— Відведіть мене до Жастеса.
Колос поглянув на нього своїми безпристрасними очима-намистинами. Від однієї очниці до іншої через перенісся тягнулася глибока тріщина, друга вела униз, до однієї з ніздрів. На самому носі шкіра була напнута так сильно, що він був дуже приплющений та на добрячих кілька сантиметрів стягнутий убік.
Це був момент істини. У книжках було написано, що створіння або зробить, як йому наказали, або одразу його атакує. Евенд, сидячи на коні, напружено чекав.
— Ходи, — коротко кинув колос і розвернувшись, пішов у бік табору.
Решта його загону оточила Елендового коня — скакун занервував. Евенд, потягнувши віжки, змусив тварину йти вперед. Вона неохоче послухалась.
Молодий Венчер мав би радіти своїй маленькій перемозі, але з кожним кроком ставав дедалі напруженішим. Вони увійшли до табору колосів. Це все одно, що добровільно полізти в пащу чудовиську. Все одно, що дати себе поглинути гірській лавині. Коли він ішов табором, колоси проводжали його поглядом байдужих червоних очей. Багато з них мовчки, заціпеніло стояли біля своїх похідних багать, ніби тупі від народження люди.
Інші билися. Вони вбивали одне одного, борсаючись на землі, просто на очах у своїх байдужих товаришів. Жоден філософ, науковець або мудрець не міг сказати напевне, що могло розлютити колосів. Здавалося, доброю мотивацією може бути жадібність. Так, іноді вони нападали на тих, у кого було багато їжі, убиваючи співплемінника за кусень яловичини. Очевидно, іншим потужним мотиватором був біль, як і кинутий виклик. Словом, абсолютно плотські, підсвідомі причини. Утім, іноді здавалося, що вони атакують одне одного взагалі безпідставно.
А після бійки вони могли розмовляти абсолютно спокійно, так ніби їхні дії до цього були цілком раціональними. Евенд здригнувся, почувши крики, але спробував заспокоїти себе, мовляв, усе з ним буде гаразд, поки він не дійде до Жастеса. Зазвичай колоси атакували лише одне одного.
Якщо тільки ними не оволодівала спрага крові.
Він відкинув цю думку, зосередившись натомість на тому, що розповідав про свій візит до табору колосів Сейзед. Створіння носили грубі залізні мечі з широкими лезами, як і казав террісієць. Що більшим був колос, то більшою була його зброя. Коли колос виростав настільки, що йому потрібен був новий меч, у нього залишалося лише два варіанти: або знайти той, який хтось викинув, або когось убити й забрати його меч. Популяція колосів часто могла обмежуватися збільшенням або зменшенням кількості доступних цій популяції мечів.
І ніхто з учених не знав, як ці істоти розмножуються.
Як і розповідав Сейзед, до лямок мечів колосів були прив’язані дивні маленькі капшуки.
«Цікаво, що це таке? — подумав Евенд. — За словами Сейзеда, найбільший колос може мати три або чотири таких капшуки. Але той, що веде мене до Жастеса, має їх майже двадцять».
Навіть найменший з колосів у цій групі мав їх аж три.
«Для чого ж вони? — міркував він. — Можливо, за допомогою того, що в цих капшуках, Жастес їх і контролює?»
Дізнатися, що там всередині, можна було, лише випросивши такий капшук у колоса — а він сумнівався, що хтось із них поділиться з ним.