Проходячи табором, він помітив іще дещо дивне: деякі з колосів тут носили одяг. Раніше Евенд бачив їх лише з пов’язками на стегнах, і слова Сейзеда це підтверджували. І все-таки багато хто з колосів мав на собі штани, сорочки або спідниці. Одяг вони собі підбирали не за розміром — на деяких з істот він сидів так туго, що ледве не рвався, а іншим доводилося підв’язуватися, аби нічого не впало. Також молодий Венчер бачив кількох великих колосів, які просто в’язали предмети одягу собі на голову або на руки.
— Ми — не колоси, — несподівано промовив той, що йшов першим.
— Тобто? — нахмурився Евенд.
— Ти вважаєш, що ми — колоси, — промовила істота страшенно натягнутими губами, від чого голос її звучав дуже дивно. — Ми — люди. Ми будемо жити у вашому місті. Ми вас повбиваємо і захопимо його.
Евенд здригнувся, зрозумівши раптом, де вони взяли весь цей одяг. Це ж із села, на яке перед тим напали колоси і звідки до Лютаделя прибули біженці. Здається, це було щось нове у способі мислення цих створінь. Чи вони завжди так вважали, але їх пригнічував Пан Всевладар? Вчений в Евенді був просто в захваті. Але загалом колишній король був добряче нажаханий.
Колос-провідник зупинився перед невеликою групою наметів — єдиною подібною структурою в усьому таборі. Після цього він розвернувся і закричав на все горло, перелякавши Елендового коня. Венчер намагався заспокоїти скакуна і не злетіти з його спини, а колос тим часом несподівано накинувся на одного зі своїх товаришів та почав лупасити його своїм важким кулаком.
Евенд свою битву виграв. А от колос-вожак — ні.
Евенд Венчер зліз зі свого коня та поплескав тварину по шиї, а колос, на якого напав головний, витягнув свій меч із грудей колишнього лідера. Той, що вижив — і мав тепер кілька порізів на шкірі не від розтягнення, — нахилився, аби забрати капшуки, прив’язані до спини трупа. Евенд з німим захватом слухав цього колоса.
— Він був поганим лідером, — нерозбірливо пробурмотів той.
«Я не можу дозволити цим монстрам напасти на моє місто, — подумав Евенд. — Я повинен щось зробити».
Потягнувши за собою коня, він розвернувся до колоса спиною та попрямував до відокремленої частини табору, вхід до якої охороняла група нервових молодиків в уніформі. Підійшовши, Евенд вручив одному з них віжки.
— Будь ласка, подбай про нього, — промовив він і пішов далі.
— Стривай! — закричав один з солдатів. — Стій!
Молодий Венчер різко розвернувся, зіткнувшись із приземкуватим чоловіком, який одночасно намагався наставити на нього спис і краєм ока слідкувати за колосами. Евенд не збирався здатися жорстким, він просто хотів не дати тривозі оволодіти собою — і тому волів не зупинятися. Та в підсумку в нього вийшов такий погляд, який вразив би навіть Тіндвіл.
Солдат аж скам’янів.
— Мене звати Евенд Венчер, — представився Евенд. — Чи знайоме тобі це ім’я?
Той кивнув.
— Можеш повідомити про мене лорду Лекалу. Просто увійди до намету переді мною.
Молодик рвонув уперед. Еленд пішов за ним до намету, біля якого стояли, нерішуче тупцяючи на місці, інші солдати.
«Як це вплинуло на них? — питав сам себе Еленд. — Жити поміж колосів, які настільки переважають тебе числом?»
Йому раптом стало їх настільки шкода, що він навіть не став намагатися пробитися всередину намету силою, а терпляче почекав, поки його не покличуть.
— Впустіть його! — наказав голос.
Еленд протиснувся між охоронців та відкинув запону.
Ці важкі місяці не пішли Жастесу Лекалу на користь. Кілька пасом волосся на голові виглядали просто жалюгідно — краще б уже поголився начисто. Його неохайний костюм весь був у плямах, під очима з’явилися величезні мішки. Він крокував наметом, і коли всередину зайшов Еленд, аж підскочив.
Потім він на мить застиг, широко розплющивши очі від подиву, і тремтливою рукою зачесав назад залишки волосся на голові.
— Еленде? — промовив він. — Заради Пана Всевладаря, що це з тобою сталося?
— Відповідальність, Жастесе, — тихо відповів той. — Здається, жоден із нас не був до неї готовий.
— Геть, — наказав Лекал своїм охоронцям, махнувши рукою.
Ті протиснулися повз Еленда й вийшли назовні, закривши за собою намет.
— Давненько не бачилися, Еленде, — ледве чутно прохопився гірким смішком Жастес.
Еленд кивнув.
— Я часто згадую ті часи, — вів він далі, — згадую, як ми сиділи у твоєму або моєму барлогу та пили з Телденом. Які ж ми невинні була, га?
— Невинні — та повні надії.