— Хочеш випити? — підійшов до столу Жастес.
Еленд поглянув на пляшки та фляги, що валялися у кутку намету. Всі вони були порожні. Жастес витягнув зі столу повну пляшку та налив Еленду в маленьку чашу — її розмір та чистий колір напою вказували на те, що це не звичайне столове вино.
Венчер прийняв чашу, але пити не став.
— Що з тобою сталося, Жастесе? Як той розумний, глибокий філософ, якого я знав, перетворився на тирана?
— Тирана? — різко перепитав Лекал, одним махом випивши своє вино. — Я — не тиран. От твій батько — він тиран. А я — просто реаліст.
— Як на мене, сидіти в таборі, оточеному армією колосів, — це не позиція реаліста.
— Я можу їх контролювати.
— А як же Суїсна? — поцікавився Еленд. — Те село, яке вони стерли з лиця землі дорогою сюди?
Жастес здригнувся.
— Це був нещасний випадок.
Молодий Венчер поглянув на напій, який він тримав у руці, й кинув його вбік — вино забризкало запилюжену тканину намету.
— Це — не лігво мого батька, і ми з тобою більше не друзі. Я нізащо не називатиму другом того, хто веде на моє місто ось цих тварюк. Що з твоєю честю стало, Жастесе Лекале?
Жастес фиркнув, дивлячись на розлитий напій.
— Оце твоя вічна проблема, Еленд. Ти такий самовпевнений, такий оптиміст, завжди правий!
— Ми всі були оптимістами! — зробив крок вперед Еленд. — Ми хотіли змінити світ, Жастесе, а не знищити його!
— Справді? — не погодився Лекал, демонструючи впертість, якої раніше Еленд у своєму другові не помічав. — Хочеш знати, чому я тут, Еленде? Ти взагалі цікавився тим, що у Південній Домінії відбувається, поки ти тут у Лютаделі в дорослого бавився?
— Мені шкода, що таке нещастя спіткало твою родину, Жастесе.
— Шкода?! — вигукнув той, хапаючи зі столу пляшку. — Тобі шкода? А я ж просто втілював у життя твої плани, Еленде. Я робив усе, про що ми стільки говорили! Свободу їм дав, дотримувався політичної чесності. Я довіряв своїм союзникам і не намагався на них тиснути. І знаєш, чим усе скінчилося?
Еленд заплющив очі.
— Вони всіх убили! — закричав Жастес. — Ось як чинять переможці. Вони вбивають суперників та їхні родини — навіть малих дівчаток, навіть немовлят. І залишають їхні тіла як попередження. Оце — якісна політика. Ось так утримують владу!
— Легко в щось повірити, якщо постійно перемагаєш, Жастесе, — промовив Евенд, розплющуючи очі. — Але саме втрати визначають віру людини.
— Втрати? — обурився Лекал. — Моя сестра була просто втратою?
— Ні, я хотів сказати…
— Досить! — перебив його Жастес, гучно поставивши пляшку на стіл. — Варто!
Запона намету відсунулась убік, і всередину зайшли двоє чоловіків.
— Схопити Його Величність! — наказав Жастес, махнувши рукою. — Відправте до міста посланця, скажіть, що ми вимагаємо переговорів.
— Я більше не король, Жастесе.
Жастес Лекал завмер.
— Гадаєш, я би прийшов сюди й дав себе схопити, якби я був королем? — гірко усміхнувся Евенд. — Вони мене усунули. Зібрання висунуло мені вотум недовіри та обрало нового короля.
— Ти — жалюгідний ідіот, — промовив Лекал.
— Втрати, Жастесе… Мені не так важко, як було тобі, але, гадаю, я тебе розумію.
— Значить, — пригладив залишки волосся той, — це вишукане вбрання і зачіска тебе не врятували?
— Бери своїх колосів і вшивайся звідси, Жастесе.
— Ти ніби як погрожуєш мені, Евенде? Ти більше не король, армії у тебе тепер нема, та й твоєї з-імли-народженої я щось теж не бачу поруч. То на чому засновані твої погрози?
— Вони ж колоси, — наполягав Венчер. — Ти справді хочеш дати їм захопити місто? Це ж твій дім, Жастесе — або принаймні воно було твоїм домом раніше. Там, за мурами, тисячі людей!
— Я… я можу тримати свою армію під контролем.
— Ні, сумніваюся, що ти зможеш їх контролювати. Що взагалі сталося? Вони вирішили, що їм потрібен король? Вирішили, що якщо у людей таке є, то і їм треба? І що вони носять у цих своїх капшуках?
Жастес не відповідав.
Евенд зітхнув.
— Що буде, якщо один із них раптом накинеться на тебе?
Жастес похитав головою.
— Вибач, Еленде, — тихо промовив він. — Я не можу допустити, аби Страфф отримав увесь атій.
— А як же мої люди?
Жастес іще на мить замислився, потім зніяковіло опустив очі та махнув своїм охоронцям. Один із них поклав руку на плече Евенда Венчера.
Реакція Еленда здивувала навіть його самого. Він різко махнув ліктем, поціливши солдату просто в обличчя та зламавши йому носа, після чого збив другого з ніг ударом в ногу. І, перш ніж Жастес встиг навіть крикнути, Еленд накинувся на нього.