Вихопивши з-за халяви черевика обсидіановий ніж, який дала йому Вен, молодий Венчер схопив Жастеса Лекала за плече. Він заверещав не своїм голосом, і Еленд, навіть не тямлячи, що саме він робить, завалив свого старого друга спиною на стіл та з усієї сили встромив кинджал йому в плече.
Той жалісливо заголосив.
— Якби твоя смерть могла принести бодай якусь користь, Жастесе, — проричав Еленд, — я б тебе зарізав просто зараз. Та я не знаю, як саме ти контролюєш цих повтор, і не хочу давати їм волю.
До намету вбігли солдати, але Еленд навіть не поглянув на них. Він ударив Жастеса в обличчя вільною рукою, змусивши його замовкнути.
— Слухай уважно, — промовив молодий Венчер. — Мені начхати на те, що тобі боляче, мені байдуже, що ти більше не віриш у філософію та науки, а також мені наплювати з найвищої дзвіниці в Лютаделі, якщо ти, бавлячись у політику зі Страффом і Цеттом, дограєшся до того, що тебе вб’ють. Але мені не начхати на те, що ти загрожуєш моєму народові. Я хочу, аби ти зі своїм військом вимітався з моєї домінії та напав на вотчину або Страффа, або Цетта. Мені плювати — вони обоє беззахисні. І я обіцяю, що нікому з твоїх ворогів атій не дістанеться. І дозволь мені дати тобі дружню пораду. Поміркуй трошки над цією раною у твоїй руці, Жастесе. Я був твоїм найкращим другом, а тепер — я ледве тебе не вбив. Якого ти біса сидиш у самому серці армії цих довбаних колосів?
Солдати оточували його. Еленд встав, витягнувши лезо з тіла Жастеса, розвернувши свого колишнього друга та приставивши кинджал до його горла.
Вартові завмерли.
— Я йду звідси, — оголосив Еленд, штовхаючи перед собою причмеленого Жастеса та виходячи з намету.
Лише зараз він з тривогою зауважив, що солдатів залишилося не більше десятка. А Сейзед нарахував більше. Куди ж Жастес їх подів?
Елендового коня ніде не було видно. Тому він, не спускаючи очей з вартових, тягнув Жастеса до невидимої лінії, що відділяла людський табір від території колосів. Перетнувши її, Венчер різко розвернувся та штовхнув Жастеса до його людей. Ті впіймали його, не давши впасти, й один із них одразу почав накладати на поранене плече пов’язку. Інші кинулися було навздогін Еленду, але потім нерішуче зупинилися.
Еленд зайшов на територію колосів. Озирнувшись, він побачив жалюгідно маленьку групу солдатів, а у їхньому центрі — Жастеса. Попри те що вартові прикривали собою свого лорда, Еленд добре побачив, як Жастес Лекал дивиться на нього. З ненавистю. Він не відступить. Той Жастес, якого знав Еленд, помер — і його місце зайняв продукт нового світу, який абсолютно не мав симпатій до філософів та ідеалістів.
Молодий Венчер розвернувся та пішов до колосів. До нього наближалася група цих істот. Чи були це ті самі, які привели його сюди? Він не знав.
— Виведи мене звідси, — наказав Еленд, дивлячись просто в очі найбільшому з колосів.
Чи то Еленд внаслідок цього короткого візиту став більш владним, чи то цей колос виявився не таким сміливим, але сперечатися він не став. Потвора просто кивнула й пішла в напрямку виходу з табору; його загін оточив колишнього короля Лютаделя.
«Дарма я сюди попхався, — розчаровано подумав Еленд. — Тільки налаштував проти себе Жастеса. Марно ризикував своїм життям. Хоч би вдалося з’ясувати, що було в тих капшуках!»
Він уважно поглянув на групу колосів довкола себе. Це була цілком типова група — вона складалася з особин зростом від півтора до трьох метрів. Вони повільно йшли, згорбившись…
Еленд досі тримав у руці кинджал.
«Це дурість», — встиг подумати він.
Але чомусь, не стримавшись, обрав найменшого колоса та, набравши повні груди повітря, кинувся на нього.
Решта групи просто зупинилась і спостерігала. Створіння, на яке кинувся Еленд, встигло ухилитися — але у невдалому напрямку. Він налетів на свого товариша-колоса, заввишки як він сам, і Венчер всадив кинджал йому в спину.
Та навіть попри те, що він напав на найменшого в групі, той нещасний виявився надзвичайно сильним. Він скинув від себе Еленда, заголосивши від болю. Втім, колишній король не випустив з рук кинджал.
«Не можна дати йому дістати меч», — майнуло йому в голові, коли він, піднявшись, встромив лезо в ногу істоти.
Колос знову впав, однією рукою ударивши Еленда, а іншою — потягнувшись до руків’я меча. Удар прийшовся молодому Венчеру в груди, і він звалився на вкриту попелом землю. Він застогнав, хапаючи ротом повітря. Колос дістав меч, але піднятися не зміг. З обох ран від кинджала хльостала багряна кров — вона здавалася більш яскравою та блискучою, ніж людська — можливо, через контраст з синьою шкірою.