— Зейн… — прошепотіла вона.
— Він не в безпеці, Вен, — промовив він, повільно входячи до кімнати, і перед ним тягнулася хвиля імли.
Дівчина поглянула на Евенда.
— Ніколи й не буде.
— Я прийшов, аби попередити тебе, що серед вас є зрадник.
— Хто? — підняла очі на гостя Вен.
— Людина на ім’я Дему, — відповів Зейн. — Він контактував з моїм батьком незадовго до замаху на життя Евенда. Він пропонував йому відкрити брами та здати місто.
Вен нахмурилась.
«Нісенітниця якась».
Зейн підійшов іще на крок.
— Це справа рук Цетта, Вен. Він відзначається хитрістю навіть серед представників найвищої аристократії. Гадки не маю, як він примудрився перекупити одного з ваших людей, але я точно знаю, що Дему намагався спровокувати мого батька атакувати місто просто під час голосування.
Дівчина замислилась. Якби Страфф пішов тоді на штурм, це б лише посилило враження, що саме він підіслав убивць.
— Евенда й Пенрода повинні були вбити, — вів далі з-імли-народжений. — У Зібранні запанував би хаос, і тоді Цетт зміг би отримати владу. В такому разі він повів би своє військо — разом із вашим — назустріч війську Страффа. Фактично він став би справжнім спасителем, який захистив Лютадель від тиранії загарбника.
Вен мовчала. Те, що це сказав Зейн, не означало, що це правда. Утім, її власне розслідування також привело її до Дему.
Вона впізнала одного з найманців у Зібранні — вона його бачила раніше у замку Цетта, що означало, що принаймні щодо цього Зейн не збрехав. До того ж Ешвезер Цетт уже посилав був убивць-алломантів по Елендову душу: тих самих, що напали на неї два місяці тому, коли Вен використала залишки свого атію. Тоді Зейн урятував їй життя.
Вона стиснула кулаки, відчуваючи, як у її серце вгризається розчарування.
«Якщо він не помиляється, значить, Дему мертвий, а в палаці засів ворожий кандра, який цілими днями тиняється поруч з Елендом. Та навіть якщо Зейн і бреше, то все одно — один тиран — уже в місті, а інший — під його стінами. І військо колосів тільки й чекає сигналу накинутися на людей. А я Еленду, виявилося, не потрібна. Тому що я нічого з цим всім зробити не можу».
— Я розумію твоє розчарування, — прошепотів Зейн, підходячи ще ближче до ліжка та дивлячись на свого сплячого брата. — Ти й надалі покірна йому. Ти хочеш захистити його, але він тобі не дозволяє цього зробити.
Він поглянув їй просто в очі, і дівчина зрозуміла, на що він натякає.
Вона ще могла дещо зробити — те, що в глибині душі їй хотілося зробити ще з самого початку. Те, чого її й учили.
— Цетт ледве не вбив чоловіка, якого ти кохаєш, — промовив з-імли-народжений. — Евенд чинить як бажає — то давай і ми вчинимо так, як бажаєш ти.
Він поглянув їй просто в очі.
— Ми занадто довго були зброєю в чужих руках, — додав він. — Треба дати Цетту зрозуміти, чому він повинен боятися нас.
Її лють, її розчарування та роздратування від облоги, спонукали її зробити те, що пропонував Зейн. Та вона вагалася, в думках її панував хаос. Вона вбивала — і багато вбивала — зовсім недавно, і це завжди її лякало. Але Евенд міг дозволити собі ризикувати — шалено ризикувати, до прикладу, попхавшись сам у табір колосів. І для неї це було майже зрадою. Вона зі шкіри пнулася, намагаючись його захистити, вона так старалася, вона зробилася беззахисною. А він через кілька днів після цього просто бере і сам іде в багатотисячний натовп чудовиськ.
Вен зціпила зуби. Десь у глибині душі вона розуміла, що якщо Евенд не хоче поводитися розсудливо та не лізти на роги, їй доведеться просто піти й усунути небезпеку.
— Ходімо, — прошепотіла вона.
— Тільки ти ж розумієш, — кивнув Зейн, — що ми не можемо просто вбити його, бо інакше місце командувача його армією займе інший ватажок. Ми повинні атакувати рішуче та жорстоко. Ми повинні настільки розбити його, щоб усі, кому кортить його замінити, перелякалися та відступили.
Вен замислилась, відвівши погляд і глибоко уп’явшись нігтями у долоню.
— А скажи, — промовив він, підходячи до неї. — Як би порадив тобі вчинити цей твій Келсьє?
Відповідь була проста. Келсьє б нізащо не довів ситуацію до такого. Він був жорстким чоловіком, людиною, яка нізащо б не стала толерувати тих, хто погрожував його близьким людям. Цетт і Страфф навіть однієї ночі б не прожили поблизу Лютаделя, не познайомившись із ножем Келсьє.