І якась частина її завжди захоплювалася його потужною, прагматичною жорстокістю.
«Існує два способи залишатися у безпеці, — шепотів у її голові голос Ріна. — Або бути настільки тихою та слабкою, щоб люди тебе ігнорували, або бути настільки небезпечною, аби люди тебе боялися».
Вона подивилася Зейну в очі та кивнула. Той посміхнувся, позадкував та вистрибнув у вікно.
— ОрСеуре, — прошепотіла вона, щойно він зник. — Дай мій атій.
Пес завмер на мить, після чого підійшов до неї та розсунув плоть на своєму плечі.
— Пані… — повільно промовив він. — Не робіть цього.
Вона подивилась на Еленда. Вона не може ні від чого його захистити. Та все-таки дещо зробити вона може.
Вона дістала з ОрСеура флакон з атієм. Руки її вже не тремтіли. Вен відчула холод.
— Цетт загрожує усьому, що я люблю, — прошепотіла дівчина. — Скоро він дізнається, що є в цьому світі дещо більш смертоносне, ніж його наймані вбивці. Щось потужніше за його військо. Щось, що вселяє більший жах, ніж сам Пан Всевладар. Тепер я йду по його душу.
Вони називали це «Імлистою вартою».
Кожен загін солдатів повинен був відбути її, повинен був постояти у темряві зі смолоскипом. Хтось же має дивитися. Хтось повинен дивитися у неспокійну імлу та намагатися зрозуміти, чи хтось у ній є. Хтось повинен спостерігати.
Веллен знав, що в імлі хтось є.
Він знав це, але ніколи не промовляв уголос. Солдати би з його підозр лише пореготали. Вони часто ходили в імлу. Вони звикли до неї. Вони знали, що її не слід боятися.
Начебто.
— Агов! — гукнув Жарлу, стаючи на краю стіни. — Веллсе, ти щось там бачиш?
Звичайно, він не бачив. Вони разом з десятками інших солдатів стояли на варті по периметру замку Гастінгів, дивлячись на зовнішній мур — невисоку фортифікаційну споруду заввишки трохи більш як чотири метри, — який оточував твердиню. Їхня робота полягала в тому, аби видивлятися в імлі щось підозріле.
«Підозріле».
Саме це слово вони використовували. Та тут усе було підозріле — це ж імла. Неспокійна темрява, хаос і ненависть. Веллен ніколи їй не довіряв. І в ній щось було. Він точно це знав.
Щось рухнулося у темряві. Веллен позадкував, дивлячись у порожнечу; серце його тарабанило в груди, а руки, якими він стискав спис, моментально спітніли.
— Так, — примружився Жарлу. — Присягаюся, я бачу…
Усе сталося так, як завжди й очікував Веллен. На зубці, ніби тисячі комарів у спекотний день, ніби хмара стріл, випущених цілою армією лучників, полетіли монети. На вартових сунула стіна мерехтливої смерті, сотні блискавок в імлі. Метал дзвінко вдарився об камінь, і почулися крики болю. Веллен відступив на крок, підіймаючи свій спис, Жарлу забив на сполох.
Він так і помер — із криком на вустах, адже монета влетіла йому просто в рота, вибила зуб і вийшла з потилиці. Жарлу впав, і Веллен відсахнувся від його трупа, розуміючи, що тікати вже пізно.
Раптом дощ із монет припинився. Стало тихо. Всюди лежали, помираючи та стогнучи, його товариші.
А потім з’явилися вони. Дві темних смертоносних нічних тіні. Круки в імлі. Вони повільно пролетіли над Велленом, і їхній чорний одяг тріпотів на вітрі.
І ось він залишився сам — єдиний уцілілий серед трупів, які ще хвилину тому були загоном із чотирьох десятків вартових.
Босонога Вен навпочіпки приземлилася на холодну бруківку подвір’я замку Гастінгів. Зейн приземлився стоячи, випромінюючи при цьому звичну самовпевненість.
У ній палахкотів п’ютер, наповнюючи її м’язи напруженою та схвильованою енергією. Дівчина без зусиль ігнорувала біль від рани в боку. Останню свою намистинку атію вона вже проковтнула, але ще не використовувала. Поки що рано. Вен його не використає, поки не переконається, що вона не помилялась і Цетт — справді з-імли-народжений.
— Підемо знизу вгору, — сказав Зейн.
Вен кивнула. Головна вежа замку Гастінгів мала багато поверхів, і вони не знали, на якому саме поверсі облаштувався Цетт. Та якщо вони почнуть знизу, тоді він не зможе втекти.
Окрім того, підійматися вгору буде важче, а енергія в кінцівках Вен благала про вивільнення. Дівчина занадто довго чекала, занадто довго стримувала себе, занадто втомилася бути слабкою. Вона багато місяців була ножем, притиснутим до чиєїсь горлянки.
Настав час різати.
Отже, двоє непроханих гостей Цетта кинулися вперед. Почали запалюватися смолоскипи — це люди Цетта, чиї намети стояли у подвір’ї замку, прокинулися від криків зі стін. Намети розверталися й падали, солдати здивовано кричали, намагаючись зрозуміти, що це за військо на них напало. Та краще б на них і справді напало людське військо. Вен високо підстрибнула, Зейн крутнувся в повітрі, розкидаючи довкола себе жменю монет. У нею за спиною розсипом полетіли сотні мідяків — цілий статок для звичайного селянина. Вен з хрускотом приземлилась, і вони одночасно «штовхнули» монети, розкидаючи їх в різні сторони. Снаряди, в яких відблискували вогні смолоскипів, розлетілися табором, збиваючи з ніг заскочених зненацька, заспаних солдатів.