Вен із Зейном продовжували наближатися до головної вежі. Вхід до неї вже заблокував загін солдатів. Дезорієнтованих, розгублених, заспаних — та все-таки озброєних. На них були металеві обладунки, зброя їхня була зі сталі — розумний вибір, якби їм насправді протистояла звичайна армія.
Зейн і Вен прослизнули у натовп солдатів. Зейн підкинув у повітря одну монету — і Вен, потягнувшись, «відштовхнулася» від неї, відчуваючи при цьому й «поштовх» Зейна.
Притиснувшись одне до одного, вони одночасно «штовхали» в протилежних напрямках, кидаючи свою вагу на нагрудні пластини солдатів з кожної сторони. Запаливши сталь і п’ютер — аби утриматися на ногах — вони «поштовхами» розкидали солдатів, наче велетенськими руками. Списи та мечі, крутячись, зникали у темряві ночі, падаючи на бруківку. Нагрудні пластини тягнули тіла солдатів геть.
Вен загасила сталь, відчуваючи, як із монети впала вага Зейна. Блискучий шматок металу приземлився між ними, і Зейн обернувся, виставивши руку в бік останнього солдата, який залишався на ногах — той стояв між з-імли-народженим та дверима замку.
За спиною Зейна виник іще один загін вартових, але вони раптом спинилися, коли він «відштовхнувся» від них, а тоді перевів усю силу «поштовху» на того одного солдата. Нещасний спиною налетів на двері замку.
Хруснули кістки. Двері від удару відчинилися, і солдат влетів у приміщення за ними. Зейн, пригнувшись, проскочив усередину; Вен побігла за ним, відчуваючи босими ногами, як на зміну грубій бруківці прийшов гладенький мармур.
Усередині на них уже чекали солдати — без обладунків і з дерев’яними щитами для захисту від монет в руках. Всі вони були з ціпками та обсидіановими мечами. Туманобійники — люди, яких спеціально вчили битися з алломантами. І було їх осіб з п’ятдесят.
«Ну, а тепер починається найцікавіше», — подумала Вен, підстрибнувши та «відштовхнувшись» від дверних навісів.
Зейн «штовхнув» того самого чоловіка, тілом якого він відчинив двері, і кинув його труп у групу туманобійників. Щойно солдат у них влетів, Вен приземлилася в центрі другої групи. Вона закрутилася на підлозі, виставивши ногу та запаливши п’ютер, і одним махом збила чотирьох солдатів. Коли інші спробували вдарити її, дівчина «відштовхнулася» від монети у своєму капшуку, відпустивши її та підкинувши себе вгору. Крутнувшись у повітрі, Вен підхопила ціпок, який впустив один зі збитих з ніг солдатів.
У те місце, де вона щойно стояла, вдарився обсидіановий меч. Вен пустила в хід власну зброю, атакуючи з неможливою швидкістю, б’ючи по вухах, підборіддях і горлянках. Тріщали черепи. Ламалися кістки. Та, заваливши усіх десятьох своїх опонентів, вона зрозуміла, що навіть не захекалась.
«Десятеро… але хіба Келсьє не казав колись, що він ледве може впоратися із п’ятьма туманобійниками?»
Та часу на роздуми не було — до неї мчала велика група солдатів. Вона закричала і кинулась на них, запустивши свій ціпок в обличчя першого з них. Решта здивовано підняла щити, але дівчина, приземлившись, витягнула пару своїх обсидіанових кинджалів і встромила їх у стегна двох чоловіків, які опинилися перед нею, а потім прослизнула повз цих двох нещасних і зайнялась іншими. Краєчком ока Вен помітила якийсь рух, і різко підняла руку, заблокувавши удар дерев’яним ціпком собі в голову. Дерево зламалося, а дівчина, широко махнувши кинджалом, майже відрізала нападнику голову. Решта насувалася на неї, і Вен позадкувала, а тоді «потягнула» на себе труп в обладунках, яким уже користувався Зейн.
Щитами захиститися від такого великого снаряду було неможливо. Вен, кинувши трупом у своїх суперників, просто розкидала їх. Збоку вона побачила залишки загону туманобійників, які атакували Зейна. 3-імли-народжений стояв серед них, розкинувши руки — темна колона серед трупів. Вони зустрілися з дівчиною поглядами, і Зейн кивком показав їй на дальню частину приміщення.
Та Вен проігнорувала кількох туманобійників, що ще залишилися в живих. Вона «відштовхнулася» від трупа та ковзнула підлогою. Зейн підстрибнув, «відштовхнувся» і спиною вперед, розбивши скло, вилетів через вікно в імлу. Дівчина швидко перевірила приміщення на цьому поверсі — Цетта там не було. Вона розвернулася, розібралась з останнім туманобійником і стрибнула у шахту підйомника.