Сам підйомник їй був не потрібен. «Відштовхнувшись» від монети, вона полетіла вгору, на третій поверх. Зейн тим часом мав перевірити другий.
Безшумно приземлившись на мармурову підлогу, Вен почула кроки на сходах. Дівчина впізнала цю велику відкриту залу — саме тут Цетт приймав їх з Елендом. Тепер приміщення було порожнє, столи прибрали, але дівчина все одно впізнала вітражні вікна по периметру.
З дверей кухні з’явилися туманобійники — їх був не один десяток.
«Певно, десь є ще одні сходи», — подумала Вен, кинувшись у бік сходів неподалік від себе.
Та цими сходами теж підіймалися десятки туманобійників — дві групи захисників замку от-от мали її оточити.
П’ятдесят здоровил на одну тендітну дівчину — вони, вочевидь, вирішили, що шанси на успіх у них достатньо високі, і тому рухалися на Вен дуже впевнено. Вона поглянула на двері, що вели до кухні, — Цетта там не було. Цей поверх чистий.
«Ешвезер, певно, притягнув із собою ціле море туманобійників», — подумала дівчина, мовчки задкуючи до центру кімнати.
Окрім сходів, кухонь та колон, у цій кімнаті були тільки вітражні вікна.
«Він підготувався до моєї атаки. Або намагався підготуватися».
Вен нахилилася — хвилі солдатів оточували її. Вона підняла голову, заплющила очі та запалила дюралюміній.
А тоді — «потягнула».
По всьому периметру зали вибухнули вітражні вікна у металевих рамах. Дівчина відчувала, як ці металеві рами рвонули всередину приміщення, викручуючись під дією її неймовірної сили. Вона уявила різнокольорові уламки скла у повітрі. Вона чула, як кричать туманобійники, коли в їхні тіла впиналися шматки скла та металу.
Від вибуху померли лише ті бійці, що були ззовні кола. Вен розплющила очі та підстрибнула в повітря, а на місце, де вона щойно стояла, опустився добрий десяток дуельних ціпків. Вона прослизнула повз град ударів — деякі з них досягли цілі, але це не мало значення. Зараз вона не відчувала болю.
Вона «відштовхнулася» від зламаної металевої рами, підкидаючи себе над головами солдатів та приземлившись за межами кола тих, що загинули від вибуху. Піднявши руку, вона опустила голову.
Дюралюміній і сталь. Вона «штовхнула». І світ аж затремтів.
Вен, «відштовхнувшись» від трупів, настромлених на уламки металевих рам, вилетіла в імлу крізь розбите вікно. Тіла нещасних розкидало в різні боки, на льоту вони збивали тих, хто ще залишився в живих у цій смертоносній залі.
Мертвих, присмертних та неушкоджених винесло у вікно, протилежне тому, через яке вилетіла Вен. П’ять десятків тіл кружляли в нічній імлі, а на поверсі нічого не залишилось, окрім уламків скла та слідів крові.
Вен, оточена імлою, випила вміст флакона з металами та «підтягнула» себе до замку, скориставшись вікном четвертого поверху. Коли вона наближалася, через вікно вилетів труп і зник у ночі. Дівчина встигла помітити, як у вікно, що виходило на протилежний бік, вилетів Зейн. На цьому поверсі теж усе чисто.
На п’ятому поверсі горіло світло. Можливо, потрібно було одразу прямувати туди, але ж не для цього вони сюди прийшли. Зейн мав рацію. Їм потрібно було не просто вбити Цетта, а настрахати всю його армію.
Вен «відштовхнулася» від трупа, який Зейн викинув у вікно, використовуючи його металеві обладунки. Він полетів униз під кутом, і Вен під тим самим кутом відкинуло в напрямку від будівлі. Та, швидко «потягнувшись» до замку, вона нарешті почала підійматися туди, куди було треба, і за мить приземлилася у вікні п’ятого поверху.
Дівчина схопилася за кам’яне підвіконня — серце її шалено билося у грудях, дихала вона часто і глибоко. Спітнілому обличчю від зимового вітру зробилося холодно, попри те що всередині неї палав вогонь. Вона ковтнула слину, широко розплющила очі та запалила п’ютер.
3-імли-народжена.
Ударом руки, вона розбила скло. Солдати, які стояли неподалік, перелякано відскочили та обернулись до неї. Один із них мав ремінь з металевою пряжкою — він помер першим. А решта двадцять навіть і не знали, що подумати, — лише заскочено дивилися, як ця пряжка літає поміж них, слухаючись, «поштовхів» і «потягувань» Вен. Усі вони були треновані, належно проінструктовані, можливо, навіть перевірені у бою зі справжнім алломантом.
Але не з Вен.
Вони скрикували та падали — Вен спокійно розбиралась із ними за допомогою самої лише пряжки від ременя. Перед силою п’ютера, олова, сталі та заліза, можливе використання атію видавалося надзвичайним марнотратством. Навіть без нього дівчина сама собою була жахливою зброєю — вона й досі не зрозуміла, наскільки потужною.