Будівля була розташована у районі, до якого Елендові загони збирачів дров ще не дісталися. Очевидно, що приміщенням довго не користувалися. Крамницю давно розграбували, і підлогу вкривав шар попелу завтовшки у добрячих десять сантиметрів. Маленький ланцюжок слідів провадив до заднього входу.
— Що це за місце? — нахмурився Еленд.
ОрСеур у відповідь лише знизав плечима.
— А як ти тоді дізнався, що вона тут?
— Я пішов за нею слідом вчора, Ваша Величносте, — пояснив кандра. — Я бачив, у якому напрямку вона пішла. А далі — справа техніки.
— Для цього все-таки треба мати талант до стеження, кандро.
— Це тіло має надзвичайно гострі чуття.
Еленд кивнув. Сходи вели у довгий коридор з кількома кімнатами в кінці. Колишній король пішов цим коридором, але потім спинився. З одного боку шматок панелі на стіні був зсунутий убік, відкриваючи вхід до невеличкої комори. Звідти чувся шурхіт.
— Вен? — покликав він, зазираючи всередину.
За стіною справді була тісна кімнатка — в дальньому її кінці сиділа Вен. Ця кімнатка — або радше закуток — була завширшки не більше метра, і навіть Вен не змогла б стати у ній на весь зріст. Дівчина йому не відповіла. Вона просто сиділа, навалившись спиною на стіну та відвернувши від нього обличчя.
Евенд заповз усередину, забруднивши попелом коліна. Кімнатка була настільки маленька, що їм двом у ній ледве вистачило місця.
— Вен? Ти в порядку?
Дівчина сиділа, крутячи щось у пальцях. Вона дивилась у стіну — у вузьку шпарину перед собою. Евенд помітив, як у цій шпарині виблискує сонце.
«Це оглядовий отвір, вічко, — дійшло до нього. — Аби спостерігати за вулицею внизу. Це не крамниця — це лігво злодіїв. Принаймні колись було».
— Я гадала, що Кеймон був поганою людиною, — тихо промовила Вен.
Евенд так і завмер, стоячи навкарачки. А тоді сів, скоцюрбившись. Принаймні, здається, вона не поранена.
— Кеймон? — перепитав він. — Твій старий ватажок, той, що був до Келсьє?
Вен кивнула, відвернулась від шпарини та сіла, обхопивши руками коліна.
— Він лупцював людей, він убивав тих, хто не погоджувався з ним. Він навіть як на вуличного громила був надзвичайно жорстокий.
Евенд нахмурився.
— Але, — тихо додала вона, — я сумніваюся, що він за все своє життя вбив стільки людей, скільки я вбила лише за вчорашній вечір.
Евенд заплющив очі. А тоді, розплющивши, підсунувся ближче до Вен і поклав руку їй на плече.
— Це були ворожі солдати, Вен.
— Я була ніби дитина у кімнаті, повній жуків, — прошепотіла дівчина.
Евенд нарешті побачив, що вона крутить в руці. Це була її сережка — проста бронзова прикраса, яку вона зазвичай носила. Вен невідривно дивилась на неї, перебираючи пальцями.
— Я розповідала тобі, звідки вона у мене? — спитала дівчина.
Він похитав головою.
— Мені дала її моя мати, — пояснила Вен. — Я сама не пам’ятаю, як це сталося — мені розповідав Рін. Моя мати… вона іноді чула голоси. Вона вбила мою сестру, просто зарізала, мов худобу. І саме того дня вона дала мені її — одну зі своїх сережок. Так, ніби… обрала мене, а не сестру. Покарання для однієї дочки та якийсь божевільний подарунок для іншої.
Вен зупинилась і похитала головою.
— Усе моє життя мене супроводжували смерті, Еленде, — продовжила вона після паузи. — Смерть моєї сестри, смерть Ріна. Помирали члени нашої команди, Келсьє загинув від руки Пана Всевладаря, потім — мій власний спис простромив груди вже самого Пана Всевладаря. Я намагаюся захищати, намагаюся довести собі, що я вибралася з цього всього. А потім… роблю те, що зробила минулої ночі.
Не знаючи, що ще зробити, Евенд підтягнув її ближче до себе. Дівчина була страшенно напружена.
— Ти мала достатні підстави вчинити так, як вчинила, — промовив він.
— Ні, не мала, — заперечила Вен. — Я просто хотіла зробити їм боляче. Я хотіла налякати їх і змусити дати тобі спокій. Я знаю, звучить геть по-дитячому, але саме так я це все відчувала.
— Нічого не по-дитячому, Вен. Це був чудовий стратегічний хід. Ти продемонструвала нашим ворогам силу. Ти до того перелякала одного з наших головних суперників, що він змушений був забратися геть — і тепер мій батько ще більше боятиметься атакувати. Ти виграла нам купу часу!