Террісієць відчув, як у нього всередині все похололо. Там також бракувало шматка.
— Я вчора опрацювала цей шматок, — тихо промовила Тіндвіл. — Я з кімнати виходила лише на кілька хвилин, а ти був тут постійно.
— Ти виходила минулої ночі? До вбиральні, коли я спав?
— Можливо, не пам’ятаю.
Сейзед якийсь час сидів, відсутнім поглядом дивлячись на цю сторінку. Лінія відриву на ній була ідентична тій, що на аркуші з головного стосу. Тіндвіл, вочевидь, подумала про те саме, і склала обидві сторінки. Відірвано було ідентично — до найменших деталей. Навіть якби ці два аркуші лежали одне на одному, не можна було відірвати настільки ідеально схоже.
Тіндвіл і Сейзед сиділи й дивилися одне на одного. Аж потім разом зірвалися і почали копирсатися в інших стосах. Всього Сейзед мав чотири копії тексту — і всюди було відірвано шматок з одним і тим самим реченням.
— Сейзеде… — прошепотіла террісійка; голос її тремтів.
У руках вона тримала інший аркуш — списаний лише до половини, і його низ також був відірваний на тому самому реченні.
— Копія! — крикнула вона, але террісієць уже кинувся до скрині, де він зберігав металопам’ять.
Стягнувши з шиї ключ, він відчинив кришку, витягнув копію та обережно розгорнув її на підлозі. Раптом він відсмикнув руку, ніби його вкусила змія — внизу сторінки була дірка. Бракувало того самого речення.
— Як це взагалі можливо? — нажахано прошепотіла Тіндвіл. — Як хтось може знати так багато про нас і про нашу роботу?
— І в той вже час, — сказав Сейзед, — як цей хтось може знати настільки мало про наші здібності? Увесь текст зберігається у моїй металопам’яті. Я можу пригадати його просто зараз.
— І що написано у реченні, якого бракує?
— «Аленді не повинен дістатися Джерела Вознесіння, він не повинен заволодіти цією силою».
— І навіщо його звідусюди видаляти?
Сейзед витріщився на копію.
«Це неможливо…»
З боку вікна долинув якийсь звук. Сейзед обернувся, рефлективно полізши до п’ютеропам’яті та збільшивши свою силу. Його м’язи налилися силою, одяг раптом став затісним.
Віконниці відчинилися, і вони побачили Вен, яка сидить на підвіконні. Вона зупинилась, побачивши Сейзеда з Тіндвіл, яка теж, звичайно, додала собі сили й мала тепер майже чоловічі габарити.
— Я щось зробила не так? — спитала Вен.
Сейзед усміхнувся, знімаючи п’ютеропам’ять.
— Ні, дитино, — промовив він, — ви нас просто налякали.
Він зустрівся поглядами з Тіндвіл, і террісійка почала збирати надірвані аркуші паперу. Сейзед загорнув першу копію; про це все можна поговорити й пізніше.
— Леді Вен, а чи не помічали ви, щоб хтось занадто часто тинявся біля моїх покоїв? — поцікавився Сейзед. — Незнайомі люди чи, можливо, навіть хтось із вартових?
— Ні, — зістрибнула в кімнату Вен.
Дівчина була босоніж, як і завжди, але без марево-плаща — вона рідко носила його вдень. Якщо вона і билася вчора ввечері, то уже переодягнулась, адже на її одязі не було плям від крові або навіть поту.
— Хочеш, аби я приглянула, чи не вештається тут хтось підозрілий? — спитала дівчина.
— Так, будь ласка, — попросив Сейзед, зачиняючи скриню. — Боюся, хтось вирішив покопирсатися у наших дослідженнях, хоча я не розумію, навіщо це йому.
Вен, не сходячи з місця, кивнула, а террісієць тим часом повернувся на своє місце.
Дівчина поглянула на нього та Тіндвіл.
— Мені потрібно поговорити з тобою, Сейзеде, — сказала нарешті Вен.
— Гадаю, пару хвилин можу знайти. Але хочу попередити — нас дуже підтискає час.
Дівчина знову кивнула і нетерпляче поглянула на террісійку — та зітхнула і піднялась.
— Піду знайду щось на сніданок.
І вийшла.
Щойно за нею зачинилися двері, Вен відчула незначне полегшення. Після цього вона підійшла до столу, сіла у крісло Тіндвіл і підтягнула під себе ноги.
— Сейзеде, — промовила вона, — як зрозуміти, що закохався?
Той розгублено закліпав очима.
— Я… навряд чи я той, хто зможе допомогти з відповіддю на це запитання, леді Вен. Я дуже мало знаю про кохання.
— Ти завжди так кажеш. А на ділі виходить, що ти взагалі з усього експерт.
Сейзед тихо засміявся.
— У такому випадку я вас запевняю, леді Вен, що моя розгубленість цілком щира.
— Але ж повинен ти бодай щось знати?
— Ну, хіба що трохи, — зітхнув він. — Скажіть, що ви відчуваєте, коли перебуваєте поруч із молодим лордом Венчером?