Дівчина зітхнула.
— Мене це все страшенно засмучує. Я повинна перейматися долею міста та Безоднею, а не тим, із ким мені краще проводити вечори!
— Важко захищати інших, коли у твоєму власному житті безлад, — погодився Сейзед.
— Я просто повинна щось вирішити, — Вен піднялась і пішла до вікна. — Дякую, Сейзеде. Дякую, що вислухав мене… і дякую, що повернувся.
Сейзед кивнув, усміхаючись. За мить дівчина уже зникла за вікном, відштовхнувшись від шматочка якогось металу. Террісієць зітхнув, потер очі та, підійшовши до дверей, відчинив їх.
У коридорі стояла, схрестивши руки на грудях, Тіндвіл.
— Гадаю, я б почувалася набагато безпечніше в цьому місті, — промовила вона, — якби не знала, що наша з-імли-народжена має нестабільну, як у дівчини-підлітки, психіку.
— Психіка леді Вен набагато стабільніша, ніж тобі здається, — відповів він.
— Сейзеде, я виростила близько п’ятнадцяти дочок, — увійшла до кімнати террісійка. — Не буває дівчат-підліток зі стабільною психікою. Просто деякі з них уміють краще за інших приховувати свої проблеми.
— Ну, тоді тішся, що вона не чула, як ти підслуховуєш. Зазвичай у неї від такого напади параної трапляються.
— Террісійці — слабкість Вен, — махнула рукою Тіндвіл. — Гадаю, дякувати за це треба саме тобі. Здається, вона дуже цінує твої поради.
— Так і є.
— Як на мене, ти сказав їй дуже мудрі речі, Сейзеде, — промовила террісійка, сідаючи. — З тебе вийшов би чудовий батько.
Сейзед зніяковіло кивнув головою і пішов до свого крісла.
— Нам слід…
У двері постукали.
— Кого там ще принесло? — роздратовано вигукнула Тіндвіл.
— Ти наказала подати сніданок сюди?
— Я весь час у коридорі простояла, — похитала головою жінка.
Секундою пізніше у двері зазирнув Евенд.
— Сейзеде? Можу я з тобою трохи поговорити?
— Звичайно, лорде Евенде, — піднявся террісієць.
— Чудово, — сказав колишній король, входячи до кімнати. — Тіндвіл, ти поки вільна.
Жінка закотила очі, кинула роздратований погляд на Сейзеда, але нічого не сказала й вийшла з кімнати.
— Дякую, — промовив Евенд, щойно вона зачинила двері. — Будь ласка, сідай, — додав він, махнувши рукою Сейзеду.
Террісієць так і зробив, а Евенд, глибоко зітхнувши, став, заклавши руки за спину. Він знову почав носити свій білий мундир, та й стояв він у надзвичайно владній позі — попри те, що був вочевидь засмучений.
«Хтось викрав мого друга-вченого, — подумав Сейзед, — і підмінив його королем».
— Гадаю, ви хочете поговорити про леді Вен, лорде Евенд?
— Так, — відповів той, почавши ходити кімнатою, однією рукою активно жестикулюючи, а другу — тримаючи за спиною.
— Я її геть не розумію, Сейзеде. Я очікував, що так буде — до біса, я навіть враховував це. Вона — не просто жінка, вона — Вен. Та я не розумію, як на це реагувати. Однієї миті вона ніби тепло ставиться до мене — як до того, коли у місті запанував безлад, — а вже наступної — вона далека і якась чужа.
— Можливо, вона просто заплуталась.
— Можливо, — погодився Евенд. — Та хіба не повинен хоч один із нас розуміти, що відбувається з нашими стосунками? Скажу чесно, Сейзе, мені іноді видається, що ми просто занадто різні, аби бути разом.
Сейзед усміхнувся.
— Ох, я навіть не знаю, що сказати, лорде Евенде. Ви здивуєтеся тому, наскільки схожі ваші думки.
— Сумніваюся в цьому, — відмахнувся Евенд, не зупиняючись. — Вона — з-імли-народжена, я — звичайна людина. Вона виросла на вулицях, а я — у маєтку. Вона — хитра та кмітлива, я — начитаний.
— А ще вона надзвичайно здібна, як і ви, — сказав террісієць. — Її пригнічував її брат, а вас — батько. Ви обоє ненавиділи Останню Імперію та протистояли їй. І обоє ви більше думаєте про те, як усе має бути, ніж про те, що є.
— Що це означає? — здивовано поглянув на нього молодий Венчер.
— Це означає, що, як на мене, ви двоє створені одне для одного. Я не повинен такі судження робити, до того ж це — думка людини, яка з вами останніми місяцями майже не спілкувалася. І все-таки я вважаю, що це правда.
— А як же наші відмінності? — поцікавився Евенд.
— Ну, на перший погляд, ключ і замок, який цим ключем відкривають, теж не дуже схожі. Різні за формою, різні за призначенням, різні за зовнішнім виглядом. Той, хто погляне на ці два предмети, не розуміючи справжньої їхньої природи, вирішить, що це — протилежні сутності, адже один зачиняє, тоді як інший відчиняє. Та якщо подивитися ближче, він зрозуміє, що вони одне без одного просто не мають сенсу. А мудра людина знає, що і замок, і ключ створені для тієї самої мети.