«Деякі зі скаа виживуть лише для того, аби стати рабами Страффа Венчера, — подумав гамівник. — Але ті, хто битимуться — і ті, хто керував цим містом протягом останнього року — приречені. Включно зі мною. Так і є. Цього разу мені справді не вибратися».
— Отже, — розвів руками Сейзед, — усі ми зійшлися на тому, що ці четверо повинні піти з міста?
Усі присутні кивнули головами.
— Значить, потрібно обговорити деталі та визначитися, як саме ми їх звідси вишлемо.
— Ми можемо спробувати переконати Еленда, що небезпека не така вже й велика, — запропонував Доксон. — Якщо він повірить, що місто ще довго перебуватиме в облозі, він справді може захотіти вирушити з Вен на якесь завдання. І вони нічого не зрозуміють, поки вже не буде занадто пізно повертатися.
— Чудова пропозиція, лорде Доксоне, — промовив террісієць. — Також гадаю, що нам варто скористатися зацікавленням Вен до Джерела Вознесіння.
Розмова поточилася далі, і Бриз задоволено відкинувся на спинку крісла.
«Вен, Еленд і Страшко виживуть, — подумав він. — Я повинен переконати Сейзеда відправити з ними Алріанну».
Він роззирнувся кімнатою і з задоволенням помітив, що присутні більш-менш розслабилися. Доксон і Гем заспокоїлися, і навіть Кривоніг тихенько кивав сам собі, поки тривало обговорення — вигляд він мав задоволений. Катастрофа досі наближалась. Але в якомусь сенсі розуміння того, що дехто з них — наймолодші, найбільш недосвідчені — зможуть вислизнути з пастки, полегшувало для всіх інших сприйняття невідворотного.
Вен мовчки стояла в імлі, дивлячись на темні шпилі, колони та вежі Кредік-Шо. У її голові гучно гупало — пульсація від імлистого духа та гучніший, потужніший звук.
І він ставав дедалі вимогливішим.
Вона вирушила в напрямку Кредік-Шо, ігноруючи звук. Пагорб Тисячі Шпилів — колись тут жив Пан Всевладар. Він стояв покинутим уже понад рік, але ніхто з волоцюг так і не наважився туди заселитися. Занадто зловісне місце. Занадто жаске. Забагато всього тут нагадувало про нього.
Пан Всевладар був монстром. Вен чудово пам’ятала ту ніч — більш як рік тому — коли вона прийшла до цього палацу, маючи намір убити його. Вона повинна була виконати завдання, до якого несвідомо готував її Келсьє. Вона пройшла тим самим подвір’ям, пройшла повз вартових.
І залишила їх у живих. Келсьє би просто повбивав їх, та й усе. А Вен переконала їх не заважати та приєднатися до повстання. І це рішення врятувало їй життя, бо пізніше один із цих вартових, на ім’я Ґорейдел, провів Евенда до підземель палацу, аби він допоміг врятувати Вен.
В якомусь сенсі Останню Імперію було переможено завдяки тому, що вона діяла не так, як Келсьє.
І все-таки чи могла вона ґрунтувати свої майбутні рішення на таких збігах? Коли вона згадувала про це, усе здавалося досконало алегоричним. Ніби коротенька казочка, яку розказують дітям, аби чогось їх навчити.
Вен ніколи в дитинстві таких казок не чула. Та все ж вона вижила там, де багато хто помер. І на кожен з таких випадків, як із Ґорейделом, здавалося, припадало десяток таких, що закінчувалися трагедією.
А ще тоді там був Келсьє. І зрештою виявилося, що він має рацію. Його урок дуже сильно відрізнявся від того, чого вчили дитячі казочки. Келсьє з гордістю і навіть радістю вбивав тих, хто стояв на його шляху. Безжально. Він робив це заради високої мети, він завжди прагнув падіння імперії та виникнення королівства на кшталт того, яке очолив Евенд.
І він досягнув успіху. Чому вона не могла вбивати, як він, знаючи, що просто виконує свій обов’язок, і ніколи при цьому не відчувати провини? Її завжди лякала ця небезпечна межа, за яку так часто заходив Келсьє. Та хіба ж не завдяки цьому він досягнув своєї мети?
Вона йшла схожими на тунелі коридорами палацу, її ноги та китиці плаща залишали сліди у пилюці. Як і завжди, імла залишилась позаду. Імла ніколи не пробивалася до будівель, а якщо і пробивалась, то ніколи не залишалась надовго. Разом з імлою залишився ззовні імлистий дух.
Вона мусила зробити вибір. Їй це рішення не подобалося, але вона вже звикла робити речі, які їй не подобалося робити. Таке життя. Вона не хотіла битися з Паном Всевладарем, але мусила битися.
Невдовзі стало занадто темно навіть для очей з-імли-народженої, і дівчина мусила запалити ліхтар. Зробивши це, вона зі здивуванням побачила, що її сліди на пилюці тут не єдині. Схоже, зовсім недавно цими коридорами блукав іще хтось. Хай хто б це був, Вен його так і не зустріла.
Невдовзі дівчина увійшла до зали. Вона не знала, що саме вабило її до Кредік-Шо, що вже казати про таємну кімнату всередині палацу. Та останнім часом вона почала відчувати свого роду спорідненість із Паном Всевладарем. І от, вона прийшла сюди, до місця, яке вона не відвідувала з тієї ночі, як вона вбила єдиного Бога, якого вона зустрічала у своєму житті.