Зейн переступив мертве тіло невдахи-вбивці, підійшов до похідної скрині та витягнув звідти свій одяг. Швидко переодягнувшись, він дістав зі скрині маленький капшук з монетами.
«Це, певно, через те, що я учудив із замком Цетта, — посміхнувся він. — Цей напад остаточно переконав Страффа, що я занадто небезпечний, аби дозволити мені жити далі».
Неподалік сидів біля намету один із людей Зейна, нібито перевіряючи на міцність мотузок. Він стояв на чатах кожної ночі — з-імли-народжений платив йому, аби той стукав у певному ритмі по жердці намету, якщо хтось наблизиться до Зейна. З-імли-народжений кинув чоловікові капшук монет і зник у темряві, пройшовши повз баржі з їжею, які погойдувалися на водах каналу. Він прямував до намету Страффа.
У його батька майже не було слабких місць. Страфф чудово знався на масштабному плануванні, але подробиці — і тонкощі — часто проходили повз його увагу. Він міг організувати своє військо та розгромити ворогів. Але він полюбляв бавитися з небезпечними інструментами. З такими, як атієві шахти у Гатсінських проваллях. Або такими, як Зейн.
І він часто обпікався.
Зейн підійшов до намету Страффа збоку, розрізав тканину та крізь шпарину увійшов всередину. Страфф Венчер чекав на нього. Зейн віддав батькові належне — той дивився в очі своїй смерті з викликом. 3-імли-народжений зупинився посеред кімнати, просто перед батьком, який сидів у дерев’яному кріслі.
— Убий його! — наказав Бог.
У кутках горіли лампи, просвічуючи тканину. Подушки та ложе були зім’яті — очевидно, перед тим, як відправити до сина убивць, Страфф добряче розважився зі своїми улюбленими коханками. Король усім своїм виглядом звично демонстрував всеохопну зневагу, але Зейн побачив більше. Він побачив занадто спітніле обличчя, помітив тремтіння його рук — ніби від якоїсь недуги.
— У мене є атій, який тобі потрібен, — сказав Страфф. — Та він закопаний у місці, про яке знаю тільки я.
Зейн стояв і мовчки дивився на батька.
— Я визнаю тебе перед усіма, — знову заговорив він. — Проголошу своїм спадкоємцем. Хоч завтра, якщо бажаєш.
Зейн не відповідав. З обличчя Страффа рясно крапав піт.
— Місто — твоє, — промовив нарешті Зейн, і розвернувся.
У нього за спиною пролунав здивований зойк.
3-імли-народжений озирнувся. Він ніколи не бачив свого батька таким здивованим — і це було того варте.
— Накажи війську відступати, як ти й планував, але не повертайся до Північної Домінії. Зачекай, поки колоси нападуть на місто, дозволь їм розгромити та вбити захисників. А після цього можеш втрутитися і врятувати Лютадель.
— Але Елендова з-імли-народжена…
— Її не буде, — відмахнувся Зейн. — Сьогодні ввечері вона зникне, зі мною разом. Прощавай, батьку.
Він розвернувся та вийшов з намету через шпарину, яку зробив хвилину тому.
— Зейне? — покликав його зсередини намету Страфф.
3-імли-народжений знову зупинився.
— Чому? — визирнув у шпарину Страфф. — Я послав по твою душу вбивць. Чому ти даруєш мені життя?
— Бо ти подарував життя мені, — просто відповів Зейн і, відвернувшись, поглянув в імлу. — А свого батька вбивати не можна.
З цими словами Зейн остаточно попрощався з чоловіком, який його породив.
З чоловіком, якого Зейн — попри його божевілля та всі страждання, яких він йому завдав протягом багатьох років — любив.
Він жбурнув у темряву монету та стрілою вилетів з табору. Приземлившись за його межами, він легко знайшов вигин каналу, який слугував йому орієнтиром. З дупла у дереві він вийняв згорток тканини. Це був марево-плащ — перший подарунок Страффа йому, ще задовго до того, як Зейн прокинувся. Цей подарунок був занадто цінний, аби носити його на щодень.
Він почувався дурнем, але нічого зі своїми емоціями зробити не міг. Емоційну алломантію не можна застосовувати на собі.
Розгорнувши марево-плащ, він дістав те, що в ньому зберігалося — кілька флаконів з металами та капшук з намистинками. Атій.
Якийсь час Зейн стояв на колінах, а потім торкнувся грудей, намацавши місце між ребрами, просто над серцем. Там була велика ґуля. Вона завжди там була. Зейн нечасто згадував про неї, а якщо і згадував, то легко відволікався. Але саме через цю гулю він ніколи не носив плащів.
Йому не подобалося, як плащ обтирається об вістря штиря, який виступав зі спини між його лопаток. Голівка штиря розташовувалася якраз навпроти грудної кістки, і під одягом її було не видно.
— Час вирушати, — промовив Бог.
Зейн піднявся, впустивши на землю марево-плащ. Він пішов з табору батька, він покинув усе, що мав у цьому житті, у пошуках жінки, яка могла б його врятувати.