47
Аленді вірить у те, що вони кажуть.
У глибині душі Вен зовсім не хвилював той факт, що вона вбила стількох людей. І саме ця байдужість страшенно її лякала.
Невдовзі після свого візиту до Кредік-Шо дівчина сиділа на своєму балконі та дивилася на занурений у темряву Лютадель. Її огортала імла, але тепер Вен не знаходила розради у її вирі. Тепер усе видавалося набагато складнішим.
Імлистий дух, як і завжди, спостерігав за нею. Він був занадто далеко, аби його побачити, але дівчина ясно його відчувала. Також вона відчувала щось інше — щось, навіть сильніше за імлистого духа. Потужне гупання, пульсація, яка ставала дедалі гучнішою. Колись здавалося, ніби джерело цього звуку далеко, але тепер це було не так.
Джерело Вознесіння.
Це повинно бути воно. Вен відчувала, як повертається його сила, як вона знову наповнює світ, вимагаючи, аби нею заволоділи та скористалися. Дівчина постійно ловила себе на тому, що вона дивиться на північ, у бік Террісу, ніби очікує, що от-от щось з’явиться з-за горизонту. Спалах світла, сніп вогню або ураган. Бодай щось. Але була тільки імла.
Останнім часом їй здавалося, ніби у неї геть нічого не виходить. Усюди невдачі — в коханні, у намаганнях захистити, у намаганнях виконувати свої обов’язки.
«Здається, я от-от розірвуся», — подумала вона.
Занадто багато всього потребувало її уваги, і вона намагалася дати цю увагу всім охочим. У підсумку — нічого не досягла. Свого дослідження про Безодню та Героя віків вона вже багато днів не торкалася — воно так і валяється розрізненими аркушами на підлозі її кімнати. Вона так майже нічого й не дізналася про імлистого духа — лише те, що він за нею спостерігає і що автор щоденника вважав його небезпечним. Шпигуна у їхній команді вона також не знайшла, і не була впевнена, що твердження Зейна щодо Дему були правдою.
І Цетт досі був живий. Вона навіть різанину до кінця не змогла довести. У цьому був винен Келсьє. Він її готував, аби дівчина могла зайняти його місце, та чи хтось узагалі на таке здатен?
«Чому ми завжди повинні бути зброєю в чужих руках?» — зашепотів у її голові голос Зейна.
Іноді їй здавалося, що у його словах є сенс, але був у них і недолік. Еленд. Вен не була його зброєю — насправді не була. Він не хотів, аби вона вбивала заради нього. Та через свої ідеали він залишився без трону, в місті, оточеному ворогами. Якщо вона справді кохала Евенда — якщо вона справді любила народ Лютаделя — чи не повинна вона була постаратися зробити більше?
Пульсації наповнювали її, ніби ритмічне биття барабана завбільшки з сонце. Вен тепер майже завжди спалювала бронзу, слухаючи цей ритм, дозволяючи йому в думках відносити себе кудись далеко…
— Пані? — почувся у неї з-за спини голос ОрСеура. — Про що ви думаєте?
— Про кінець, — тихо відповіла Вен, дивлячись просто перед собою.
Мовчання.
— Про кінець чого, пані?
— Я не знаю.
ОрСеур теж вийшов на балкон, в імлу, і сів із нею поруч. Дівчина познайомилася з ним вже достатньо добре, аби побачити у його собачих очах тривогу.
Вона зітхнула й похитала головою.
— Я повинна ухвалити рішення. І незалежно від того, що я оберу, це означатиме кінець.
ОрСеур кілька секунд сидів, мовчки схиливши голову.
— Пані, — нарешті промовив він, — мені ваші слова видаються занадто драматичними.
Вен знизала плечима.
— І навіть не порадиш нічого?
— Просто ухваліть нарешті рішення, — відповів кандра.
Вен поглянула на нього та усміхнулася.
— Сейзед би зараз сказав щось мудре та заспокійливе.
— Не розумію, чому ви про нього згадали у цій розмові, пані.
— Тому що він був моїм мажордомом, — пояснила Вен. — Ще до того, як пішов з міста і як Келсьє передав мені твій Контракт.
— А… — протягнув ОрСеур. — Що ж, я ніколи не любив террісійців, пані. Їхню сповнену розуміння власної важливості жагу до служіння дуже важко імітувати, а ще у них дуже жилаві та несмачні м’язи.
Вен здивовано підняла брову.
— А ти колись імітував террісійців? Я гадала, що для цього не існувало підстав, адже вони були не дуже впливовими за часів правління Пана Всевладаря.
— Так, — погодився кандра. — Але вони перебували поруч із впливовими людьми.
Вен кивнула, підіймаючись. Повернувшись до кімнати, вона запалила лампу та загасила олово. Підлогу вкривала імла, вона огортала стоси паперів та хмарками підіймалася в повітря, коли дівчина пройшла до спальні.