Вона замислилась. Це було трохи дивно. Імла нечасто затримувалась у приміщенні надовго. Евенд пояснював, мовляв, це якось пов’язано з теплом та замкненим простором, але Вен завжди здавалося, що причина цьому набагато містичніша. Дівчина насупилась, уважно дивлячись на імлу.
І навіть без олова почула скрегіт.
Вона обернулась. На балконі, в імлі, стояла постать у темному — Зейн. Він зробив крок уперед, й імла потягнулась за ним — вона завжди тягнулася за тими, хто палить метали. І водночас… виглядало на те, що вона ніби відштовхується від нього.
ОрСеур тихенько заричав.
— Час настав, — промовив Зейн.
— Час для чого? — спитала Вен, ставлячи лампу на стіл.
— Піти. Піти від цих людей з їхніми арміями. Час закінчити цю суперечку — і стати вільною.
«Вільною».
— Я… я не знаю, Зейне, — відвернулась Вен.
Вона почула, як він підійшов іще на крок.
— Чим ти йому зобов’язана, Вен? Він не знає тебе. Він боїться тебе. Та, сказати правду, він ніколи не заслуговував бути з тобою.
— Ні, — похитала головою дівчина. — Річ узагалі не в тому, Зейне. Ти не розумієш. Це я його не гідна. Евенд заслуговує на кращу жінку. Він заслуговує на ту… яка поділятиме його ідеали. На ту, яка вважатиме, що він має право відмовлятися від трону. На ту, яка побачить у цьому більше честі, а не дурості.
— Хай там як, — зупинився зовсім поруч із нею з-імли-народжений, — він не здатен зрозуміти тебе. Нас.
Вен не відповідала.
— Куди б ти вирушила, Вен? Якби ти не була прив’язана до цього місця, якби ти не була прив’язана до нього? Куди б ти вирушила, якби була вільною та могла робити що заманеться?
Пульсація здавалося, посилилась. Вен поглянула на ОрСеура — той мовчки сидів під стіною, сховавшись у тінях. Чому вона почувається винною? Що вона мусить довести йому?
— На північ, — нарешті промовила дівчина, обертаючись до Зейна. — До Террісу.
— Ми можемо вирушити туди. І взагалі — куди завгодно. Місце, куди ми підемо, не має для мене значення, якщо це не це кляте місто.
— Я не можу їх покинути, — заперечила Вен.
— Навіть якщо у такий спосіб залишиш Страффа без його єдиного з-імли-народженого? — перепитав Зейн. — Це непогана пропозиція. Мій батько побачить, що я зник, але ж він не знатиме, що тебе більше немає в Лютаделі. Він ще більше боятиметься атакувати. Подарувавши собі свободу, ти залишиш своїм союзникам безцінний подарунок.
Зейн узяв її за руку, змушуючи подивитись на нього. Він справді нагадував Евенда — був жорсткішою версією його. Зейна, як і її, добряче побило життя, але вони все-таки змогли зібрати себе в купу. Незрозуміло тільки, чи це зробило їх сильнішими, а чи крихкішими?
— Ходімо, — прошепотів він. — Ти можеш врятувати мене, Вен.
«До міста входить війна, — подумала дівчина, відчуваючи холод. — Якщо я залишуся, то буду змушена вбивати знову».
Вона дозволила повільно відтягнути себе від столу — в імлу та заспокійливу темряву. Дівчина потягнулася та схопила флакон металу для подорожі, і Зейн на цей рух підозріло обернувся.
«Він має добрі інстинкти, — подумала Вен. — Як і я. Інстинкти, які не дозволять довіряти йому, зате можуть врятувати життя».
Зрозумівши, що вона робить, Зейн розслабився, усміхнувся та відвернувся. Вен пішла за ним, але відчула раптовий укол страху.
«Ось вона, ця мить, — заплющила очі дівчина. — Після цього все зміниться. Час на ухвалення рішень збіг. І я ухвалила неправильне рішення. Еленд би нізащо не смикнувся так, коли я взяла флакон».
Вона завмерла. Зейн потягнув її за зап’ястя, але дівчина не зрушила з місця. Він, стоячи на краю балкона, загорнутий в імлу, обернувся до неї.
— Вибач, — прошепотіла Вен, вириваючи руку. — Я не можу піти з тобою.
— Що? Чому ні?
Дівчина похитала головою та, нічого не відповівши, розвернулась і пішла назад до кімнати.
— Скажи мені, в чому справа? — підвищив голос Зейн. — Що в ньому такого привабливого? Правитель з нього — нікудишній. Боєць із нього — такий собі. Він не алломант, він не генерал. Що ти в ньому такого знайшла?
Відповідь спала їй на думку просто й легко.
«Ухвалюй рішення — а я тебе підтримаю».
— Він вірить мені, — прошепотіла Вен.
— Що?! — не повірив власним вухам Зейн.
— Коли я розгромила Цетта у замку, всі інші вирішили, що я діяла ірраціонально, — і мали рацію. Але Еленд сказав їм, що я мала на це підстави, хай навіть і сам не знав, у чому річ.