— Значить, він просто дурень.
— Коли ми з ним пізніше розмовляли, — вела далі дівчина, не дивлячись на Зейна, — я була з ним холодна. Мабуть, він здогадався, що я намагаюся вирішити, чи залишатися мені з ним. І… попросив покладатися на мої судження. І що він підтримає моє рішення, якщо я оберу покинути його.
— То він ще й невдячний.
Вен похитала головою.
— Ні. Просто він кохає мене.
— І я тебе кохаю.
Дівчина завмерла й подивилась на Зейна. Він був страшенно розлючений. Навіть у відчаї.
— Я тобі вірю, — промовила вона. — Та все одно не можу піти з тобою.
— Але чому?
— Тому що тоді доведеться покинути Евенда. Навіть якщо я не поділяю його ідеалів, я поважаю його. Навіть якщо я на нього не заслуговую, я все одно можу бути поруч із ним. Я залишаюся, Зейне.
3-імли-народжений кілька секунд стояв мовчки, з його плечей падала вниз імла.
— Значить, я програв.
Вен відвернулась від нього.
— Ні. Ти не те щоб програв. Це не означає, що в тобі є якісь недоліки, якщо я…
Зейн несподівано налетів на неї, поваливши на вкриту імлою підлогу. Вен вдарилась головою об дерев’яні дошки, їй моментально перехопило подих.
3-імли-народжений нависав над нею, на його обличчі був похмурий, загрозливий вираз.
— Ти повинна була врятувати мене, — прошипів він.
Вен одним махом розвогнила усі метали, які мала. Відштовхнувши Зейна, вона «притягнула» себе до дверних петель. Полетівши на них спиною вперед, вона сильно вдарилась об двері — пролунав легенький тріск, але дівчина була занадто напружена та шокована, аби відчути щось окрім глухого звуку удару.
Зейн мовчки піднявся — високий, темний. Вен, сівши навпочіпки, трохи подалась уперед.
Він напав на неї. По-справжньому напав.
«Але ж він…»
— ОрСеуре! — прокричала Вен, не звертаючи уваги на заперечення внутрішнього голосу та вихопила кинджали. — Тікай!
Це був сигнал. Вона кинулась на Зейна, намагаючись відвернути його увагу від вовчура. Зейн зі своєю звичайною грацією відступив у бік, легко ухилившись від її атаки. Вен махнула кинджалом, намагаючись дістати його шию, але Зейн злегка відкинув голову назад, і лезо його не зачепило. Вона вдарила його у бік, у руку, у груди — і жоден удар не влучив у ціль.
Звичайно, він спалював атій — це було передбачувано. Вен зупинилась і поглянула на нього. Зейн навіть зброю не завдав собі клопоту дістати. Він стояв, похмуро дивлячись на дівчину, у нього під ногами розтікалося справжнє озеро імли.
— Чому ти не послухала мене, Вен? — спитав він. — Чому ти змушуєш мене надалі бути зброєю Страффа? Ми ж обоє знаємо, чим це закінчиться.
Вен, проігнорувавши його нарікання, зчепила зуби та кинулась в атаку. Зейн недбалим рухом руки відбив її випад, і дівчина легко «відштовхнулась» від кріплень столу в нього за спиною — і відкинулась назад, ніби від його удару. Вона влетіла у стіну та впала на підлогу.
Якраз поруч зі скам’янілим ОрСеуром.
Він не розкрив їй своє плече, де зберігався атій. Невже він не зрозумів сигналу?
— Атій, який я тобі віддала, — прошипіла дівчина. — Він мені потрібен, негайно.
— Кандро! — промовив Зейн. — До мене.
ОрСеур зустрівся з нею поглядом, і вона побачила в його очах… сором. Потім він відвернувся, перетнув кімнату, ідучи по коліна в імлі, та сів перед Зейном, який стояв у її центрі.
— Ні… — прошепотіла Вен. — ОрСеуре…
— Ти більше не слухатимешся її команд, ТенСуне, — промовив Зейн.
ОрСеур слухняно схилив голову.
— А як же Контракт, ОрСеуре? — спитала Вен, підіймаючись на коліна. — Ти повинен слухатися моїх наказів.
— Це мій слуга, Вен. Мій Контракт. Мої накази.
«Мій слуга…»
І раптом картина склалася. Вона всіх підозрювала — Доксона, Бриза, навіть Евенда — але ніколи навіть не думала, що шпигуном може бути той, хто найкраще підходить на цю роль. У замку постійно був кандра. І він постійно був поруч із нею…
— Вибачте, пані, — прошепотів ОрСеур.
— Як давно це сталося? — нахилила голову Вен.
— Коли ви дали моєму попереднику — справжньому ОрСеуру — тіло пса, — пояснив кандра. Я його вбив того ж дня, зайнявши його місце. Ви ніколи не бачили його у подобі вовчура.
«Навряд чи існує легший спосіб приховати трансформацію…» — подумала дівчина.
— А як же ті кістки, які ми знайшли у палаці? — спитала вона. — Ти ж був зі мною, коли вони з’явилися. Вони…
Вона повірила йому на слово щодо того, наскільки свіжими були ці кістки; вона повірила йому на слово щодо того, коли з’явилися ці кістки. Вона до цієї хвилини вважала, що підміна сталася того дня, коли вона була з Елендом на міській стіні, — але вважала вона так лише тому, що так сказав ОрСеур.