Вона розгублено намагалася розібратися, що до чого. У Зейна був дюралюміній. За його допомогою він «відштовхнувся» від однієї з монет, якими вона в нього вистрілила. Та він повинен був одночасно «відштовхнутися» від чогось у себе за спиною, аби не полетіти назад, коли його вага зустрілася з її. А її власний підсилений дюралюмінієм «поштовх» відкинув її на стіну.
Зейн наближався. Вен, поглянувши на нього затуманеним поглядом, спробувала рачки відповзти в імлу. Імла була якраз на рівні обличчя дівчини, в ніздрях лоскотало, коли вона вдихала прохолодний, тихий хаос.
Атій. Їй потрібен був атій. Але намистинка металу була у плечі ТенСуна, вона не могла «притягнути» його до себе. Він носив його саме там через те, що плоть захищала атій — так само як штирі, що простромлювали тіло інквізитора, як її власна сережка — від впливу алломантів.
Але одного разу вона змогла. Коли билася з Паном Всевладарем. І силу, якої вона не повинна була мати, вона черпала не з самої себе і навіть не з дюралюмінію. Річ була в чомусь іншому. В імлі.
Вен потягнулася до неї — й імла наповнила її алломантію силою.
Раптом щось ударило її в спину, валячи на підлогу. Дівчина покотилася, спробувала вдарити ногами вгору, але трошки не влучила в обличчя Зейна. Він ударом руки відкинув її ногу вбік, а тоді нахилився та, схопивши за плечі, з усією силою вдарив нею об підлогу.
Він стояв і дивився на неї згори вниз, а довкола вирувала імла. Намагаючись ігнорувати відчуття жаху, Вен потягнулася імли, як вона робила понад рік тому, благаючи про допомогу.
І нічого не трапилося.
«Будь ласка…»
Зейн знову вдарив нею об підлогу. Імла не відповідала.
Вен вивернулась, «підтягнувшись» до віконної рами та відштовхнула Зейна в бік. Вони покотилися по підлозі, і Вен зрештою опинилася згори.
Раптом вони обоє відскочили від підлоги, вирвавшись з імли та швидко підіймаючись до стелі після того, як Зейн «відштовхнувся» від монет на підлозі. Вони вдарилися у стелю, і тіло Зейна притиснуло її тіло до дерев’яних дощок. Він знову був згори — точніше, знизу, але тепер він опинився у сильнішій позиції.
Вен бракувало повітря. Він був такий сильний — набагато сильніший за неї. Пальці Зейна попри те, що дівчина спалювала п’ютер, боляче уп’ялися в її руки, а бік Вен болів від попередніх ударів. Вона не могла битися — тільки не проти з-імли-народженого.
Особливо якщо в неї не було атію.
Зейн далі «штовхав» їх у стелю. Волосся Вен падало йому на обличчя, а імла під ними клубочилась, мов неквапливий вир.
Він прибрав свій «поштовх», і вони впали. Але Зейн досі контролював ситуацію. Він розвернув її, навалившись зверху, і вони знову провалилися в імлу. Коли вони з усієї сили вдарилися об підлогу, Вен аж в очах потемніло. Зейн нависав над нею та цідив крізь міцно зчеплені зуби:
— Стільки зусиль змарновано! — шипів він. — Я підіслав у лави гвардійців Цетта алломантів, аби ти запідозрила, що це він атакував Зібрання. Я змусив тебе битися з ними на очах в Еленда, аби він боявся тебе. Я підговорив тебе дослідити власні здібності та вбити людей скільки душа забажає, аби ти нарешті зрозуміла, наскільки ти насправді могутня! І це все марно!
Він нахилився над нею.
— Ти! Мала! Врятувати! Мене! — він важко дихав, карбуючи слова, і його обличчя було за кілька сантиметрів від її обличчя.
Притиснувши одну руку дівчини до підлоги коліном, він раптом, скориставшись дивною сюрреалістичністю моменту, поцілував Вен.
І в той самий час встромив свій кинджал у бік її грудної клітки. Вен намагалася закричати, але він затискав її рот своїм, пхаючи лезо дедалі глибше у плоть.
— Обережніше, пане! — несподівано закричав ОрСеур-ТенСун. — Вона багато знає про кандр!
Зейн підняв очі на вовчура, рука його застигла. Його голос і пронизливий біль прояснили думки Вен. Дівчина запалила олово та за допомогою болю розбудила себе, прочистивши свідомість.
— Що? — перепитав Зейн.
— Вона знає, — сказав ТенСун. — Вона знає нашу таємницю. Вона знає причину, чому ми служили Пану Всевладарю. Причину, чому ми служимо Контракту. Вона знає, чому ми так сильно боїмося алломантії.
— Тихо сиди! — наказав Зейн. — Щоб я тебе більше чув!
ТенСун замовчав.
«Нашу таємницю… — подумала Вен, кинувши погляд на вовчура та помітивши тривожний вираз на його собачій морді. — Він намагається щось сказати. Він намагається допомогти».