Еленд стиснув її плече.
— Я вірю тобі, Вен.
Вона стримано поглянула йому в обличчя.
— Віриш, Еленде? Справді віриш?
— Я не впевнений, — визнав він, — але дуже намагаюся повірити. У будь-якому разі я вважаю, що піти на північ — це правильне рішення.
Вен повільно кивнула.
— Гадаю, цього достатньо.
Він усміхнувся, обертаючись до дверей.
— А де це Страшко?
Дівчина знизала вкритими плащем плечима.
— Здається, Тіндвіл з нами не збирається.
— Певно, ні, — усміхнувся Еленд.
— І як ми знайдемо шлях до Террісу?
— Це буде нескладно. Ми просто підемо вздовж імперського каналу до самого Татінґдвену.
Він згадав про мапу, яку дав їм Сейзед. Цей канал повинен був привести їх простісінько до Террісійських гір. У Татінґдвені доведеться запастися харчами, і снігу на ту пору насипле добряче, але… що ж, про це він подумає потім.
Вен усміхнулась, і Евенд підійшов до столу, аби забрати пакунок, залишений Тіндвіл. Схоже було на те, що це якась книга. За кілька секунд прибув і Страшко. Він був у своєму солдатському мундирі, через плече його було перекинуто сідельні торби. Юнак кивнув Елендові, вручив велику торбу Вен і пішов до свого коня.
«Схвильований він якийсь», — майнуло в голові молодому Венчеру, коли Страшко перекинув торби через сідло.
— Що у торбі? — обернувся він до дівчини.
— П’ютерний порошок, — пояснила дівчина. — Я подумала, може, нам знадобитися.
— Ми готові вирушати? — поцікавився Страшко, подивившись на них.
— Гадаю, ми…
— Ще ні! — пролунав новий голос. — Я ще взагалі не готова.
Евенд обернувся та побачив Алріанну, що якраз увійшла до портика. На дівчині була розкішна червоно-коричнева спідниця для їзди верхи, а добре укладене волосся було сховане під шарфом.
«Де вона такий костюм відкопала?» — подумав Евенд.
За дочкою Цетта поспішали двоє слуг, несучи її речі.
Алріанна задумливо постукала по губі.
— Гадаю, мені знадобиться в’ючна кобила.
— Ти що робиш? — вимогливо спитала Вен.
— З вами йду, — просто пояснила дівчина. — Бризі каже, мені потрібно залишити місто. Він іноді такий дурник буває, але при цьому страшенно впертий. Уявляєте, протягом усієї розмови «гамував» мене — ніби я досі не навчилася розпізнавати його втручання!
Алріанна махнула одному зі слуг, і той побіг по конюха.
— Ми будемо їхати дуже швидко, — попередив Евенд. — Гадаю, вам наш темп не підійде.
Алріанна закотила очі.
— Я звідси на кінській спині аж із Західної Домінії допхалася! Впораюся, не хвилюйтеся. Крім того, Вен поранена, тому навряд чи ви будете їхати аж так швидко.
— Ми не хочемо, щоб ти з нами їхала, — видала Вен. — Ми тобі не довіряємо — і ти нам не подобаєшся.
Еленд заплющив очі.
«Люба моя прямодушна Вен».
Алріанна прохопилася смішком; повернувся її слуга і почав навантажувати одного з коней.
— Дурненька Вен, — промовила вона. — Як ти можеш так казати після того, що ми пережили разом?
— Пережили разом? — перепитала Вен. — Алріанно, ми лише одного разу з’їздили разом по крамницях.
— І мені здалося, ми добре потоваришували! Та ми майже сестрами стали!
Вен суворо поглянула на Цеттову дочку.
— Саме так, — промовила Алріанна. — Ти — однозначно старша та занудна сестра.
Вона мило усміхнулась і легко застрибнула в сідло, з чого можна було зробити висновок, що верхи вона їздить доволі пристойно. Один зі слуг підвів до неї нав’юченого коня та прив’язав його віжки до сідла Алріанни.
— Порядок, милий Еленде, — промовила вона. — Я готова. Їдьмо.
Еленд поглянув на Вен — та з похмурим виглядом похитала головою.
— Ви можете поїхати без мене, — сказала Алріанна, — але я все одно піду за вами та вскочу в халепу. А вам доведеться мене рятувати. І навіть не вдавайте, що це не так!
Еленд зітхнув.
— Чудово, — відповів він. — Їдьмо вже.
Вони повільно їхали містом — Еленд із Вен очолювали групу, їхніх коней, навантажених речами, вів Страшко, Алріанна трималася трохи збоку. Еленд тримав голову високо піднятою — але так він лише краще бачив обличчя містян, які там і тут визирали з вікон і дверей, коли він проходив повз. Невдовзі за ними вже тягнувся невеликий натовп, і попри те, що їхніх перешіптувань він не чув, Еленд чудово розумів, про що вони говорять.