— Зберігаю.
— Кажу ж — ситуаційні, — процідив крізь зуби Кривоніг. — Цей йолоп Дему хоча б у щось одне вірить.
— Не треба зневажати чиюсь віру лише тому, що ви її не розумієте, лорде Кладенте, — тихо промовив террісієць.
Кривоніг знову фиркнув.
— А тобі, я бачу, це все дуже легко дається, чи не так? — спитав він. — Вірити геть у все, нічого при цьому не обираючи.
— Я б сказав, що вірити так, як вірую я, набагато складніше, тому що такий спосіб віри є всеосяжним, він усе здатен прийняти.
Генерал із презирством махнув рукою та покульгав до сходів.
— Тринди далі, — буркотів він на ходу, — а мені ще треба хлопців приготувати до смерті.
Сейзед, нахмурившись, подивився йому вслід і Бриз «пригамував» його, для балансу забравши трохи самовпевненості террісійця.
— Не ображайся на нього, Сейзе, — промовив Гем. — Ми всі останнім часом добряче накручені.
Сейзед кивнув.
— Ну, в чомусь він таки має рацію — з деякими речами з того, що він каже, я раніше ніколи не стикався. До цього року мій обов’язок полягав у зборі, дослідженні та запам’ятовуванні інформації. І мені досі важко звикнути, що хтось ставить одну віру вище за іншу, хай навіть вірування базується на житті абсолютно смертної, як мені відомо, людини.
Гем знизав плечима.
— А хто зна’, як воно насправді? Може, Кел десь там літає і спостерігає за нами.
«Ні, — подумав Бриз. — Якби це було так, ми б не опинилися у такому становищі, не чекали б на смерть у пастці міста, яке ми повинні були врятувати».
— Ай, забули, — підсумував Гем. — Я оце ніяк не можу зрозуміти, що це за дим.
Бриз поглянув у бік табору колосів. Темний стовп диму був занадто густий, аби його могли дати похідні багаття.
— Намети, може?
Гем похитав головою.
— Ел казав, що наметів там усього кілька штук — від них стільки диму би не було. Та й довго уже горить.
Бриз похитав головою.
«Як на мене, це вже не має жодного значення».
Страфф Венчер знову зігнувся від кашлю у своєму кріслі. Долоні його були липкі від поту, руки тремтіли.
Краще йому не ставало.
Спершу він вирішив, що його кидає в холод від нервів. Вечір видався важкий — спершу він послав убивць по Зейнову душу, а потім дивом уникнув смерті від рук божевільного з-імли-народженого. Та до ранку дрож не минувся, а став тільки сильнішим. Ясно було, що річ тут не в нервах — це була якась недуга.
— Ваша Величносте! — покликав ззовні голос.
Страфф сів у кріслі рівно, намагаючись мати якомога презентабельніший вигляд. Та посланець усе одно зупинився на порозі намету, помітивши блідість Страффа та втомлений погляд його очей.
— Мій… лорде, — нерішуче промовив він.
— Кажи вже, — коротко наказав старший Венчер, намагаючись справити враження владного чоловіка, хоча сам таким і не почувався. — Або забирайся звідси.
— Вершники, мій пане, — сказав чоловік. — Вони залишили місто!
— Що?! — закричав Страфф, відкинув ковдру і піднявся, попри те що в нього добряче паморочилося у голові. — Чому мені не доповіли?
— Вони рухалися дуже швидко, мій пане. Ми ледве встигли послати їм навперейми загін.
— І, гадаю, схопили їх? — спитав Страфф, спершись на крісло.
— Чесно кажучи, їм вдалося втекти, мій пане, — повільно промовив посланець.
— Що?! — розлючено повторив старший Венчер, обертаючись.
Та цей рух дався йому дуже складно. У голові знову закрутилося, по боках поля зору з’явилися чорні плями. Страфф захитався, схопився за бильця крісла й примудрився впасти у нього, а не на підлогу.
— Покличте цілителя! — почув він голос посланця. — Король захворів!
«Ні, — зринула у затуманеному розумі Страффа думка. — Занадто швидко. Це не може бути хвороба».
Які були останні слова Зейна? Що він там казав?
«Свого батька вбивати не можна…»
От брехло.
— Амаранто… — прохрипів Страфф.
— Мій пане? — почувся голос.
Добре. Він не сам.
— Амаранта, — повторив старший Венчер. — Покличте її.
— Вашу коханку, мій пане?
Страфф з усіх сил намагався не втратити свідомість. Коли він повернувся у сидяче положення, його зір та відчуття рівноваги бодай почасти відновилися. Поруч із ним стояв один з його гвардійців. Як же його звати? Ґрент.
— Ґренте, — промовив старший Венчер, вклавши у голос стільки владності, скільки міг. — Ти повинен привести до мене Амаранту. Негайно!