Солдат спершу завагався, але потім кинувся геть з намету. Страфф зосередився на своєму диханні. Вдих-видих. Вдих-видих. Зейн — хитрий змій. Вдих-видих. Вдих-видих. Зейн не хотів убивати ножем — це було занадто передбачувано. Вдих-видих. Але коли ж він встиг його отруїти? Страфф протягом усього вчорашнього дня почувався погано.
— Мій пане?
У дверях з’явилася Амаранта. Колись вона була надзвичайно красива — до того, як її торкнулася суха рука віку. Та це з ними всіма так буває. Народження дитини просто знищило її жіночу красу. Яка ж вона була соковита, які мала пружні груди та гладеньку, бездоганну шкіру…
«Ти мариш, — сказав сам собі Страфф. — Зберися-но».
— Мені потрібна… протиотрута, — вичавив із себе старший Венчер, намагаючись зосередитися на теперішній Амаранті — жінці віком під тридцять, старій, та все-таки корисній — вона, яка неодноразово рятувала його після спроб Зейна отруїти батька.
— Звісно, мій пане, — промовила жінка, підійшла до своєї шафки з зіллями та почала діставати звідти необхідні інгредієнти.
Страфф відкинувся на спинку крісла та спробував зосередитися на диханні. Амаранта, певно, зрозуміла, що зараз часу гаяти не варто, тому що навіть не спробувала затягнути його в ліжко. Він спостерігав за тим, як вона дістає жарівку та інгредієнти. Йому потрібно… знайти… Зейна…
Вона робила все не так.
Страфф запалив олово. Раптовий спалах чутливості ледве його не засліпив, навіть попри те, що освітлення в наметі було доволі тьмяне; його біль і дрож зробилися пронизливі та нестерпні. Але свідомість старшого Венчера очистилася, ніби він зненацька занурився у крижану воду.
Амаранта змішувала не ті інгредієнти. Страфф не був фахівцем з приготування протиотрут. Він мусив делегувати цей обов’язок іншим, натомість зосередивши свої зусилля на розпізнаванні деталей — запахів, смаків та кольорів — отрути. Однак він багато разів бачив, як Амаранта готує йому своє універсальне протиотрутне зілля. І цього разу вона готувала його геть інакше.
Страфф з зусиллям піднявся з крісла, не гасячи олова, хоча від цього в нього на очах виступили сльози.
— Що ти робиш? — ледве переставляючи ноги, підійшов він до неї.
Амаранта заскочено підняла на нього свій погляд. Відчуття провини, що промайнуло в її очах, було достатньо, аби все збагнути.
— Що ти робиш?! — заревів Страфф.
Страх додав йому сил, і він, схопивши жінку за плечі, кільки разів добряче її трусонув. Старший Венчер навіть виснаженим був набагато сильнішим за неї.
Жінка опустила очі.
— Ваша протиотрута, мій пане…
— Ти готуєш її неправильно! — не дав їй договорити Страфф.
— Мені здалося, що ви дуже втомлений, і я вирішила додати дещо, аби збадьорити вас.
Страфф замислився. Було в її словах зерно логіки, хоча думати йому зараз було надзвичайно важко. А тоді, опустивши очі на засмучену жінку, він дещо помітив. Неприродно гострим від олова зором він побачив відкриту ділянку шкіри під її корсетом.
Він потягнувся до Амаранти й рвонув за бік її сукні, відкривши шкіру. Її ліва грудь — Страффу вона здавалася трохи обвислою, і тому огидною — була вкрита шрамами, ніби від ножа. Свіжих порізів не було, але навіть у такому ледве притомному стані Страфф упізнав почерк Зейна.
— Ви були коханцями? — прямо спитав Страфф.
— Це ти винен, — прошипіла жінка. — Ти мене покинув, щойно я виносила для тебе кількох дітей і постаріла. Мені всі казали, що так і буде, але я ще довго сподівалася.
Старший Венчер відчув, як йому земля йде з під ніг. Хитнувшись, він сперся рукою на дерев’яну шафку з отрутами.
— Чому ти й Зейна у мене відібрав? — промовила Амаранта, і по її щоках покотилися сльози. — Що ти зробив, аби він пішов? Аби він більше не приходив до мене?
— Ти дозволила йому отруїти мене, — упав на одне коліно Страфф.
— Ти дурень, — процідила крізь зуби жінка. — Він тебе ані жодного разу не труїв. Хоча — на моє прохання — неодноразово змушував тебе вважати, ніби й труїв. А ти кожного разу біг до мене. Ти бачив щось підозріле в кожному русі Зейна, але жодного разу навіть не замислився, яку це «протиотруту» я тобі давала.
— Але мені від неї ставало краще, — пробурмотів старший Венчер.
— Таке буває, коли звикаєш до наркотику, Страффе, — прошепотіла Амаранта. — Коли ти його отримуєш, тобі стає краще. Коли не отримуєш — ти… ти помираєш.
Страфф заплющив очі.
— Тепер ти — мій, Страффе, — промовила жінка. — Я можу тебе…
Він заревів та, зібравши залишки своєї сили, усім тілом кинувся на жінку. Вона з несподіванки закричала та завалилась на землю.