Більше вона нічого не сказала — руки Страффа схопили її за шию та почали душити. Вона якийсь час пручалася, але чоловік був набагато сильнішим за неї. Він хотів усе-таки змусити її приготувати протиотруту, змусити її врятувати його, але думки в його голові зробилися важкі та плутані, зір — розмитий, а розум ніби вкрила імла.
Коли Страфф розчепив пальці, Амаранта була вже вся синя — і мертва. Він і сам не знав, як довго душив її труп. Старший Венчер скотився з неї та підповз до шафки з зіллями. Ставши на коліна, він потягнувся до жарівки, але руки його тремтіли й він просто перевернув її, від чого гаряча рідина розплескалася підлогою.
Лаючись собі під ніс, Страфф схопив глечик з холодною водою та почав жменями закидати в нього трави. Шухлядки, де зберігалися отрути, він не чіпав — обирав лише ті, де були протиотрути. Та все було не так просто. Деякі інгредієнти могли бути отруйними у великих дозах, але у маленьких — лікувати. Більшість викликали звикання. Та він не мав часу на роздуми — кінцівки його вже почали німіти, і пальці, якими він набирав жмені трави, переставали слухатися. Коли він додавав до мішанки жменю за жменею, з його пальців стріпувалися часточки коричневого та червоного.
Амаранта зробила його залежним від однієї з цих трав. А будь-яка інша могла його вбити. Страфф навіть не знав, чи є в нього шанси вижити.
Та все одно, задихаючись, махом випив зілля та провалився нарешті у непам’ять.
50
Я не сумніваюся, що якщо Аленді таки дістанеться Джерела Вознесіння та візьме силу, він її потім віддасть в ім’я більшого блага.
— Це ви цих хлопців шукали, леді Цетт?
Алріанна кинула погляд на долину та на військо, яке в ній стояло, а тоді подивилася на бандита, Гобарта. Той нетерпляче посміхнувся, хоча це навіть «вишкірився» важко було назвати. Зубів у Гобарта було менше, ніж пальців, але й пальці були не всі.
Алріанна, що сиділа верхи, усміхнулася йому у відповідь. Вона була у жіночому сідлі, віжки легко тримала у пальцях.
— Так, пане Гобарте, гадаю, саме їх я й шукала.
Гобарт, знову вишкірившись, озирнувся на ватагу своїх громил. Алріанна злегка «збурила» їх, нагадавши про те, як сильно вони прагнуть обіцяної нею винагороди. Військо її батька розташувалося перед ними на певній відстані. Дівчина цілий день їхала на захід, шукаючи цю армію. Але виявилося, що вона рухалась у неправильному напрямку. Якби Алріанна Цетт не натрапила випадково на банду розбійників Гобарта, яка стала їй настільки в пригоді, дівчині довелося би спати просто неба.
А в цьому мало приємного.
— Ходімо, пане Гобарте, — повела вона коня у бік табору. — Настав час зустрітися з моїм батьком.
Загін розбійників радісно пішов за нею, один із них вів в’ючного коня Алріанни. У примітивних людях, з яких складалася ватага Гобарта, був навіть певний шарм. Насправді їм у житті потрібні були всього лише три речі: гроші, їжа та секс. І перше вони зазвичай використовували для того, аби отримати друге з третім. Коли вона на них натрапила, то навіть зраділа, попри те що розбійники вилетіли на неї з засідки на схилі пагорба, збираючись пограбувати та зґвалтувати. Та ще одна цікава риса таких чоловіків полягала в тому, що вони взагалі не вміли опиратися алломантії.
Поки вони наближалися до табору Цетта, дівчина міцно тримала їхні емоції. Алріанна аж ніяк не бажала, аби вони раптом дійшли висновку, що «викуп завжди більший за винагороду». Звичайно, вона не могла контролювати їх повністю — лише впливати. Утім, зрозуміти, що діється в головах настільки примітивних мужланів, було надзвичайно просто. Навіть кумедно, як швидко натяк на багатство міг перетворити дикунів на справжніх джентльменів.
І звісно, усім їм було дуже далеко до Бризі. З ними ж було весело і навіть корисно. Алріанні здавалося, що вона досі не зустрічала у своєму житті чоловіка, який би настільки знався на власних емоціях та на емоціях інших людей, як Бризі. Змусити такого чоловіка, як він, — чоловіка настільки вправного в алломантії, настільки впевненого, що їм ніколи не бути парою через різницю у віці — покохати її… ну, це можна назвати справжнім досягненням.
«Ах, Бризі, — думала дівчина, коли вони, проминувши ліс, з’явилися в полі зору армії, що стояла біля підніжжя одного з пагорбів. — Чи розуміє взагалі хтось із твоїх друзів, наскільки ти благородний чоловік?»
Вони й справді його не цінують. Хоча нічого дивного. Саме цього і прагнув Бризі. Людьми, які недооцінюють тебе, значно легше маніпулювати. Утім, сама Алріанна цю концепцію також чудово розуміла — хто ж поставиться серйозно до дурненької молодої дівчини?