— Стояти! — крикнув їм солдат, що їхав на чолі почесної варти.
Вони тримали напоготові свої мечі.
— Відійдіть від неї негайно!
«Ох, серйозно?» — закотила очі Алріанна.
Вона «збурила» загін солдатів, посиливши їхнє відчуття спокою. Не вистачало ще, аби зараз до нещасного випадку дійшло.
— Будь ласка, капітане, — промовила дівчина, коли ватага Гобарта, вихопивши свою зброю, нерішуче згуртувалася біля її коня. — Ці люди врятували мене у безлюдній глушині та супроводили додому, ризикуючи при цьому власною безпекою.
Гобарт рішуче на це кивнув, щоправда, тут-таки зіпсувавши враження благородного рятівника тим, що витер носа рукавом. Капітан загону оглянув запопелених і абияк одягнених бандитів і насупився.
— Простежте, аби цих людей добре нагодували, капітане, — недбало промовила дівчина, повівши коня вперед. — І дайте їм де переночувати. Гобарте, винагороду я вам надішлю, щойно зустрінуся з батьком.
Розбійники та солдати пішли за нею. На ходу Алріанна ще раз «збурила» їх, посиливши їхнє відчуття довіри. На солдатів вплинути було важче, особливо коли змінився напрямок вітру, і вони внюхали сморід, який линув він ватаги бандитів. Утім, до табору вони таки дісталися без пригод.
Після цього групи розділилися — Алріанна віддала своїх коней відповідальним особам і, покликавши пажа, наказала йому попередити батька про своє повернення. Обтрусивши з одягу пилюку, дівчина пройшла через увесь табір, мило при цьому всміхаючись та мріючи про ванну та інші зручності, які тільки можна знайти у військовому таборі. Та спершу вона мусила розібратися з іншими питаннями.
Її батько полюбляв проводити вечори у відкритому шатрі — там він сидів і зараз, сперечаючись із якимось посланцем. Дівчина прослизнула в шатро та усміхнулася люб’язно лордам Ґелівену та Детору — батьковим генералам.
Цетт сидів на високому стільці, аби добре бачити свій стіл та мапи, розкладені на ньому.
— Здуріти, — вирвалося в нього. — Ти повернулась.
Алріанна усміхнулася та обійшла стіл, не відриваючи очей від мапи. На ній було зображено маршрути постачання їжі з Західної Домінії. Те, що вона побачила, дівчині не сподобалося.
— Знову повстанці вдома, батьку? — спитала вона.
— І якісь головорізи без кінця нападають на вози з провіантом, — пожалівся Цетт. — Упевнений, їм за це малий Венчер заплатив.
— Так, заплатив, — підтвердила Алріанна. — Але тепер усе це не має значення. Скучив за мною?
І вона раптом посилила його відчуття прив’язаності.
Цетт лише фиркнув, смикнувши себе за бороду.
— Що за дурепа. Треба було тебе вдома залишити.
— Щоб мене захопили твої вороги, коли почалось би повстання? — уточнила дівчина. — Ми обоє чудово знаємо, що лорд Йомен був готовий діяти, щойно ти з військом вийдеш за межі домінії.
— Значить, слід було дозволити цьому клятому зобов’язувану схопити тебе!
— Батьку! — сплеснула руками Алріанна. — Йомен би почав вимагати за мене викуп. Ти ж знаєш, коли мене десь зачиняють, я страшенно марнію…
Цетт поглянув на неї та раптом — вочевидь, проти власної волі — тихо засміявся.
— Та він би вже через день годував тебе делікатесами з ложечки. Може, і справді слід було тебе залишити вдома. Тоді я би принаймні знав, де ти, і не хвилювався, що ти знову кудись утечеш. Ти ж не приперла з собою назад цього ідіота Бриза, чи не так?
— Батьку! — театрально обурилася Алріанна. — Бризі — добра людина.
— Добрі люди в цьому світі, Алріанно, швидко помирають, — похмуро відповів Цетт. — Мені це добре відомо — я багатьох убив.
— Ну так, ти ж у нас такий розумний. Ну, а ці агресивні випади у бік Лютаделя — вони принесли позитивний результат, чи не так? Утік звідти, підібгавши хвоста. Якби у любої Вен було стільки ж совісті, як у тебе, ми би вже на твоїх поминках зараз сиділи.
— «Совість» не завадила їй убити близько трьох сотень моїх бійців.
— Вона — дуже спантеличена молода леді, — відповіла Алріанна. — Хай там як, я почуваюся змушеною нагадати тобі, що я мала рацію. Треба було домовитися з молодим Венчером, а не погрожувати йому. Тобто ти мені винен п’ять нових суконь!
— Це тобі не жарти, дівчино, — потер чоло Цетт.
— Мода, батьку, — це не жарти, — твердо промовила дівчина. — Навряд чи я зможу переконати ватагу розбійників провести мене додому, якщо буду схожа на помийного щура, чи не так?