— Знову розбійників приперла? — зітхнув Цетт. — Ти знаєш, чого нам вартувало позбутися попередньої ватаги?
— Гобарт — чудова людина. До того ж має добрі зв’язки зі злочинним світом. Дай йому трохи золота й повій — і, можливо, вдасться домовитися з ним, аби він допоміг розібратися з негідниками, які атакують наші маршрути постачання.
Цетт подивився на мапу і, задумавшись, почав посмикувати себе за бороду.
— Повернулася, значить, — нарешті промовив він. — Гадаю, доведеться про тебе подбати. Наприклад, знайти людей, які тягнутимуть додому твій паланкін.
— Узагалі-то, — заперечила Алріанна, — ми не повертаємося до своєї домінії. Ми повернемося до Лютаделя.
Цетт не став миттєво відкидати її пропозиції: зазвичай він добре відчував, коли дівчина говорить серйозно. Натомість він просто похитав головою.
— У Лютаделі нічого корисного дня нас немає, Алріанно.
— Але додому ми також не можемо повернутися. Наші вороги занадто сильні, а у деяких із них ще й алломанти на службі. Взагалі-то саме тому ми сюди й прийшли. Ми не можемо піти звідси, поки не матимемо або грошей, або союзників.
— Грошей у Лютаделі немає, — сказав Цетт. — І я повірив малому Венчеру, коли він сказав, що атію в місті немає також.
— Згодна, — підтакнула дівчина. — Я весь палац обшукала, і там атію ані крихти немає. А це означає, що ми повинні піти звідси, маючи друзів, якщо вже не вдалося роздобути гроші. Повернися, зачекай, поки почнеться битва, а тоді прийди на поміч тому з суперників, який буде перемагати. Він буде в боргу перед нами — і, можливо, навіть збереже нам життя.
Цетт замислився на хвилину.
— Твого друга Бриза це не врятує, Алріанно. Наразі становище його групи найслабше — навіть об’єднавшись із силами Евенда Венчера, ми навряд чи переможемо Страффа або тих колосів. Це неможливо без доступу до міських мурів та достатньої кількості часу на підготовку. Якщо ми повернемося, то лише допоможемо ворогам твого Бриза.
Алріанна знизала плечима.
«Але якщо ти туди не прийдеш, ти йому точно не допоможеш, — подумала дівчина. — Вони в будь-якому разі програють, але якщо ти будеш поруч, то існує шанс, що ти все-таки зможеш допомогти Лютаделю. Дуже маленький шанс, Бризе. Це все, що я можу, Бризе. Вибач».
На третій день після того, як вони пішли з Лютаделя, Еленд Венчер прокинувся і здивувався тому, наскільки відпочилим він почувається після ще однієї ночі, проведеної у наметі десь на природі. Звісно, якоюсь мірою він завдячував цим своїй компаньйонці.
Вен, скрутившись калачиком, лежала поруч із ним у їхньому спальному мішку, поклавши голову на його груди. Він підозрював, що дівчина спить дуже чуйно, враховуючи, якою нервовою вона зазвичай була, але Вен, здавалося, поруч із ним спала геть міцно. А коли Еленд її обіймав, здавалося, вона стає не така тривожна.
Він лагідно поглянув на неї, милуючись рисами її обличчя й трохи хвилястим темним волоссям. Поріз на щоці був тепер майже непомітний, до того ж Вен уже витягнула нитки. Безперервне слабке спалювання п’ютера давало її тілу значні ресурси для відновлення. Вона навіть почала активніше працювати своєю правою рукою — хай як серйозно було поранене плече, — а її виснаження від бою, здавалося, геть розвіялось.
Вен майже нічого не стала розповідати йому про події тієї ночі. Вона билася з Зейном — який, виходить, був Елендові зведеним братом, — а кандра ТенСун пішов. Але, здавалося, ніщо з цього не здатне довести її до того стану, в якому вона тоді прийшла на поріг його кімнати.
Еленд не знав, чи колись отримає відповіді. Та він почав розуміти, що зможе кохати її, навіть якщо не зовсім розуміє. Колишній король нахилився і поцілував кохану в маківку.
Дівчина негайно напружилась і розплющила очі. Вона сіла, відкривши голі груди та роззирнулася їхнім крихітним наметом, в якому було ледве світло: сонце щойно вийшло з-за обрію. Нарешті Вен, потрусивши головою, подивилась на Еленда.
— Ти погано на мене впливаєш.
— Справді? — жартівливо перепитав він, піднявшись на одній руці.
Вен кивнула та пригладила волосся.
— Я так із тобою звикну цілу ніч спати, — пояснила вона. — До того ж, здається, я тепер не спатиму в одязі.
— Якби ти була в одязі, було б трохи незручно.
— Ага. Але що, якби на нас хтось уночі напав? Довелося б голяка відбиватися.
— А я б на таке подивився.
Дівчина зиркнула на Евенда суворо і потягнулася по сорочку.
— Ти на мене теж узагалі-то погано впливаєш, — промовив молодий Венчер, спостерігаючи за тим, як Вен одягається.