Вона здивовано підняла брову.
— Я з тобою якийсь розслаблений, — сказав він. — І не хвилююся ні про що. Останнім часом я був настільки заклопотаний проблемами міста, що й забув, як це — бути непробивним відлюдником. На жаль, протягом нашої подорожі я мав час на те, аби прочитати не один, а цілих три томи «Мистецтва науки» Трубеля.
Вен фиркнула, ставши на коліна, туго затягнула ремінь і підповзла до Евенда.
— Поняття не маю, як ти примудряєшся читати, їдучи верхи, — промовила дівчина.
— Ой, та нічого складного — головне не боятися коней.
— Я їх не боюся. Вони мене просто не люблять. Вони відчувають, що я можу їх обігнати, ото й вередують.
— А, ось так, значить? — усміхнувся Евенд і потягнув її на себе.
Вен кивнула та, нахилившись, поцілувала його, але вже за мить відірвалася і зібралася вставати. Він потягнув її назад на себе, але дівчина легенько ляснула його по руці.
— Я що, дарма одягалася? До того ж я зголодніла.
Він зітхнув, відкинувшись назад в імпровізоване ложе, а дівчина, вибравшись із намету, побігла назустріч ранковому червоному сонцю. Евенд якийсь час лежав, міркуючи про те, як же йому пощастило. Він досі не розумів, як вони зрештою не розсталися або чому він почувається від цього таким щасливим, але насолоджувався моментом на повну.
Нарешті він роззирнувся, шукаючи поглядом свій одяг. Він узяв із собою лише один зі своїх нових мундирів — як і костюм для їзди верхи — і не збирався одягати їх занадто часто. Слуг, які відчищали б попіл з його одежі, в Евенда тепер не було; а попіл, попри подвійні стінки намету, все одно якось пробився за ніч всередину. Відколи вони вибралися за місто, де попіл прибирали, він тепер набивався всюди, куди тільки міг.
Словом, колишній король одягався тепер значно простіше: штани для їзди верхи (схожі на ті, що зазвичай носила Вен), сіра сорочка на ґудзиках і темний сюртук. Він ніколи досі не подорожував верхи на такі довгі дистанції (зазвичай — каретами), але вони з Вен їхали відносно повільно. Насправді не було куди поспішати. Розвідники Страффа уже давно від них відстали, а у пункті призначення на них ніхто й не чекав. Отже, вони могли дозволити собі їхати дуже повільно, робити довгі перерви та навіть іти пішки, якщо хотілося розмаїття.
Назовні він побачив, що Вен розпалює багаття, а Страшко чистить коней. Юнаку в його короткому житті довелося багато поподорожувати, тому він знав, як дбати про цих тварин — на відміну від Евенда, який, до свого сорому, цьому так і не навчився.
Молодий Венчер сів поруч із Вен. Якийсь час вони сиділи, дівчина ворушила вуглини палицею. Вигляд вона мала задуманий.
— Що таке? — спитав Евенд.
Дівчина поглянула на південь.
— Я… — і потрусила головою. — Нічого. Нам потрібні ще дрова.
Вона озирнулася на сокиру, що лежала біля входу до намету.
і та за мить крутнулась у повітрі, полетівши в бік дівчини вперед лезом. Вен зробила крок убік і, коли сокира пролітала між нею та Елендом, впіймала її за руків’я. Після цього, підійшовши до висохлого дерева, двома потужними ударами повалила його на землю та розрубала надвоє.
— А вона вміє змусити нас почуватися дещо зайвими, чи не так? — промовив Страшко, стаючи поруч з Елендом.
— Іноді, — усміхнувся той.
Страшко похитав головою.
— Усе, що я можу побачити або почути, Вен відчуває краще — та ще й може перемогти усе, що знаходить. Кожного разу, як я повертаюся до Лютаделя, я почуваюся… ніби від мене немає жодної користі.
— А уяви, як воно — бути звичайною людиною. Ти хоча б алломант.
— Можливо, — промовив Страшко; його голос заглушав звук, із яким Вен рубала деревину. — Але тебе люди поважають, Еле. А мене взагалі зневажають.
— Я не зневажаю тебе, Страшку.
— Справді? А коли я востаннє робив щось корисне для команди?
— Три дні тому. Коли погодився піти зі мною та Вен. Ти ж тут не тільки для того, аби доглядати за кіньми, Страшку, — нам не обійтися без твоїх навичок розвідника та оловоокого. Ти досі вважаєш, що за нами стежать?
Юнак знизав плечима.
— Я не впевнений. Гадаю, розвідники Страффа уже повернулися, але іноді я все одно відчуваю, що за нами хтось іде. Хоча жодного разу не переконався напевне.
— Це — імлистий дух, — промовила Вен, кидаючи поруч із багаттям оберемок нарубаних гілок. — Він нас переслідує.
Страшко з Елендом перезирнулися. Еленд кивнув, намагаючись не звертати уваги на пронизливий погляд Страшка.
— Ну, але поки він тримається далеко від нас, він не проблема, правда ж?
Вен знизала плечима.