— Сподіваюся, ні. Але якщо побачите його — кличте. У давніх рукописах зазначається, що він може бути небезпечним.
— Гаразд, — промовив Еленд. — Так і зробимо. А тепер визначмося, що у нас на сніданок.
Страфф прокинувся. Це було перше, що його здивувало.
Він лежав у ліжку у своєму наметі, почуваючись при цьому так, ніби хтось добряче кілька разів гепнув ним об стіну. Старший Венчер застогнав і спробував піднятися. На тілі його не було саден, але все боліло, а в голові ніби барабан бив. Один із його армійських цілителів — молодик з пишною бородою та виряченими очима — сидів біля ліжка. Якийсь час він уважно дивився на Страффа.
— Ви, мій пане, ледве не померли, — промовив цілитель.
— Але не помер. Дай мені трохи олова.
Підійшов солдат, несучи в руках флакон з металом. Страфф випив його одним махом, скривившись від того, наскільки йому пересохло в горлі. Він ледве-ледве запалив олово — рани негайно заболіли ще сильніше, але йому нічого не залишалося, окрім як покластися на підсилені металом відчуття.
— Як довго? — спитав він.
— Добрячих три дні, мій пане, — відповів молодик. — Ми… ми не знали, що ви прийняли, як і не знали чому. Спершу хотіли прочистити вам шлунок, але виглядало на те, що зілля ви випили добровільно, тому…
— Ви все зробили правильно, — сказав Страфф.
Він витягнув перед собою руку — вона досі тремтіла, і він не міг угамувати цього дрожу.
— Хто командує військом?
— Генерал Дженерл, — відповів цілитель.
Страфф кивнув.
— Чому він не наказав убити мене?
Молодик здивовано закліпав очима та покосився на вартових, що стояли біля входу до намету.
— Мій пане, — промовив солдат на ім’я Ґрент, — хто б наважився зрадити вас? Той, хто спробував би вас убити, довго б не прожив. Генерал Дженерл більше за всіх інших дбав про вашу безпеку.
«Ну звісно, — раптом здогадався Страфф. — Вони ж не знають, що Зейн пішов. Що ж… якби я двинув коні, усі б вирішили, що Зейн сам керуватиме військом, або щонайменше помститься тим, хто, на його думку, буде винен у моїй смерті».
Старший Венчер несподівано розреготався, і всі присутні лише здивовано перезирнулися між собою. Зейн намагався вбити його, але випадково врятував йому життя самою лише своєю репутацією.
«Я тебе переміг, — зрозумів Страфф. — Ти — пішов, а я — живий».
Звичайно, це не означало, що Зейн не повернеться… але цілком міг і не повернутися. Можливо… Страфф зміг позбутися його назавжди.
— А що з-імли-народжена Евенда? — несподівано поцікавився Страфф.
— Ми якийсь час стежили за нею, мій пане, — відповів Ґрент. — Але вони відійшли занадто далеко від війська, і лорд Дженерл наказав розвідникам повертатися. Схоже, вони прямують у Терріс.
Він нахмурився.
— Хто ще з нею був?
— Ми вважаємо, що ваш син Евенд утік разом із нею. Втім, це може бути й обманний маневр.
«Зейн зробив це, — подумав шокований Страфф. — Він справді позбувся її. Якщо тільки це не якийсь черговий його вибрик. Але тоді…»
— Що з армією колосів? — спитав старший Венчер.
— У їхніх лавах дедалі частіше відбуваються бійки, сер, — доповів Ґрент. — Тварюк стає дедалі важче контролювати.
— Накажіть війську зніматися з місця. Негайно. Ми відступаємо у напрямку Північної Домінії.
— Мій пане? — перепитав шокований Ґрент. — Гадаю, лорд Дженерл уже має план штурму: єдине ваше слово — і військо піде у бій. Місто зараз слабке, а їхня з-імли-народжена втекла.
— Ми відступаємо, — посміхнувся Страфф. — Принаймні на якийсь час.
«Подивимося, чи спрацює твій план, Зейне».
Сейзед сидів у маленькому алькові в кухні; руки він поклав на столі перед собою, на кожному пальці виблискувало по металевому персню. Це були невеликі металопам’яті, але накопичення ферухімічних здібностей потребувало часу. Навіть на те, аби заповнити один металевий перстень, пішло б багато тижнів — а в нього було всього лише кілька днів. Сказати чесно, Сейзед дивувався, що колоси чекали так довго.
Три дні. Не так уже й багато часу, але він підозрював, що у битві, яка насувалась на них, йому знадобляться усі можливі різновиди переваги. Та наразі він встиг накопичити лише по крихті кожної здібності. Втім, вистачить для короткого ривка у разі термінової потреби, якщо всі інші металопам’яті будуть вичерпані.
До кухні пришкутильгав Кривоніг. Сейзеду він здався просто розмитою плямою. Навіть в окулярах, які він одягнув, аби хоч якось компенсувати втрату зору, який він відкладав зараз до металопам’яті, террісієць майже нічого не бачив.